Події

«МОВА ПОВ’ЯЗУЄ ІЗ РІДНОЮ ЗЕМЛЕЮ ТА ВИЗНАЧАЄ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ОРІЄНТИРИ» - ЛАРИСА МАСЕНКО

«Українська мова як чинник цілісності та демократичного розвитку держави» - з такою важливою лекцією виступила Лариса Масенко в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Пані Лариса - досить відома людина не лише в професійному середовищі, а й публічному – про її взаємостосунки із працівниками сфери послуг, які не переходять на українську, багато пишуть у ЗМІ.

Тож під час лекції доктор філологічних наук та Почесний професор Університету Грінченка розповідала про мовне законодавство, державотворення, соціологію та геополітику. Ось деякі уривки з лекції, які видалися нам цікавими. 

 

Розвиток – у різноманітті

У нас за часів СРСР не було ні соціолінгвістики, ні соціології. Як відомо, соціологія вивчає склад суспільства, наявність різноманітних груп у ньому, настрої,  методи пошуку домовленостей між цими групами та владою. В СРСР головним завданням було створити однокласове суспільство і ці науки були не потрібні. Передбачалося, що й мова буде одна.  У Троцького навіть було своє бачення цього. Він наказав солдатам Червоної армії вивчати есперанто. Але ж ми розуміємо, що це утопія. Суспільство може розвиватися лише в різноманітті, тому в Радянському Союзі і не вдалося втілити цю ідею в життя.

 

Про мовну стійкість за часів СРСР

За часів СРСР найбільше постраждали білоруська й українська мови. Найкраще збереглися мови тих народів, які виявляли мовну стійкість. Це країни Балтії, де люди ігнорували звертання російською мовою взагалі. Такою поведінкою вони показували, що на своїй землі вони хочуть спілкуватися своїми мовами: латиською, естонською чи литовською. Така поведінка зберігає мову і змушує людей спілкуватися нею в публічних сферах життя.

А грузини були єдиними, в кого грузинська була визнана офіційною в конституції республіки за часів СРСР. Коли влада хотіла це змінити, тисячі людей протестували на центральній площі Тбілісі. І відстояли право на свою мову.

 

«Перспективні» та «неперспективні» мови СРСР

До речі, 1963 року в журналі «Вопросы языкознания» з’явилася стаття, в якій всі мови радянських республік поділили на «перспективні» та «неперспективні». «Перспективні»: мови країн Балтії, грузинська, вірменська, азербайджанська. «Неперспективні»: мови Середньої Азії, українська та білоруська. Громадськість тоді обурилася. І через декілька випусків у журналі написали, що це була помилка. І так це питання зам’яли. Але це було ще одним доказом того, що у великих українських містах свідомо формувалося російськомовне середовище.

 

«А хто вам заважає говорити українською мовою?»

Часто в Харкові чи Києві українських дисидентів та письменників викликали до КДБ для «профілактичних бесід». «А хто ж вам заважає говорити українською мовою?» – запитували представники силових структур. Проте тут йдеться про мовне середовище. Воно диктує людині мовну поведінку. Це треба бути дуже сильною людиною, щоб поводитися інакше.

Розповім один приклад. Моя подруга з дитинства говорила лише українською. Я не могла так триматися. Вона розповідала, як одного разу за часів СРСР їхала в тролейбусі із сином та говорила українською. Так одна жінка їм сказала: «вас еще не всех перестреляли». Зараз, звісно, ситуація в Києві покращилась і мене це тішить.

 

Що таке «літературна мова»

Найголовніша функція літературної мови – об’єднувальна. Коли держави утворювалися, то в кожній її частині була своя мова. Проте задля порозуміння та єдності в усіх сферах суспільного життя має функціонувати одна мова.

Наприклад, в Середньовіччі в Західній Європі такою мовою була латина.  А з утворенням національних держав почали утворюватися національні мови. У період реформації Лютера постало питання розуміння народом Біблії, бо прості люди читати її латиною і не розуміли проповідей. І саме переклади Біблії стали першим кроком для утвердження літературної мови в Європі.

Термін «літературна мова», на мова думку, в нас не дуже вдалий. Це словосполучення пішло з французької традиції і має подвійне трактування. Можна подумати, що це мова літератури. Лесь Подерв’янський, наприклад, теж творить літературу, але літературною мовою його твори точно не написані. Це поняття ширше. Тому вдалішим з точки зору мовознавства є англійський термін «стандартна мова», тобто обов’язкова для всіх.

 

Як оновлюється мова і що робити зі словами іншомовного походження?

90% нових слів у мові з’являються саме з термінології. Зараз активно розвиваються комп’ютерні технології. Багато слів до української надходить саме з цієї сфери. Загалом вони мають англійське походження. Багато країн світу займаються заміною цих слів термінами, що походять з їхніх мов. Наприклад, чехи замінили слово «комп’ютер». Поляки та росіяни також піднімають це питання. Адже коли в мові така велика кількість запозичень, то це теж в якомусь сенсі розмиває її структуру.

 

Жива мова

Важливо, щоб мова була живою, щоб нею користувалися всюди. Шкода, що  повсякчас молодь у школі чи університеті під час занять спілкується українською, а після дзвінка – російською. Хоча саме молодь могла б із легкістю обирати мову спілкування. Я розумію, що багато хто серед них походить із російськомовних родин. Проте кому ж, як не їм, змінювати ситуацію? І варто почати хоча б у столиці, адже це центр держави.

Про еліту з розщепленою ідентичністю

 

Велика наша вада полягає в тому, що українська була визнана державною лише на папері. Ніхто не слідкував за виконанням мовного законодавства. Тим паче в нас не відбулася зміна еліти. Кучма за ментальністю дуже мало відрізнявся від Брежнєва чи Щербицького.

Брежнєв родом з України, але в одних документах записував себе українцем, а в інших – росіянином. І русифікація в радянський час сформувала подвійну та розщеплену ідентичність серед більшості населення. Це відбувалося масово і тому дуже багато людей живуть в незалежній Україні з цією розщепленою ідентичністю.

От і Кучма завжди записував себе в офіційних документах росіянином, а «переписався» на українця лише за перебування на посаді Прем’єр-міністра України. Тобто пройшов зворотній від Брежнєва шлях. А в його книжці «Україна не Росія», яку, звісно, писав не Кучма, висновок приводить читача до того, що Україна все одно має лишатися з Росією. Звичайно, такі лідери не змогли впроваджувати правильну мовну політику.

 

Насильницька українізація. Чи є вона в Україні?

У нас лише зараз пропонують створити центри з контролю використання української мови. І це не означає насильницької українізації. Насильницькою вона була б тоді, коли держава втручалася в приватну сферу. Так було в Іспанії за часів тоталітарного режиму Франко. Якщо двоє людей спілкувалися каталонською чи баською на вулиці, то лише за це їх могли одразу кинути до в’язниці. Оце називається насильницькою іспанізацією. Чи відбувається у нас щось подібне?

 

Особливості української геополітики

В Берегівському районі Закарпатської області 70% населення становлять угорці. Вони безперечно мають можливість і право відкривати свої школи, вивчати мову. Більшість із них отримали угорські паспорти. Але це небезпечно для єдності України. Це можливість для Угорщини претендувати на українські землі. Там, до речі, Ющенко дозволив глибоко в Карпатах  встановити пам’ятник із написом «Тут починалася угорська земля». Не зрозуміло, як можна було таке допустити. Якщо ми будемо слабкою державою, то у нас і на заході можуть виникнути серйозні проблеми.

 

Українська мова та ЗМІ – ще одне неприємне питання

У масовій культурі має впроваджуватися активна підтримка української мови. Особливо на телебаченні. Адже це найпотужніше джерело інформації та найефективніший інструмент впливу на масову свідомість. Передусім люди мають чути правильну українську мову з екранів. А наші основні канали перейшли в руки олігархів, які не зацікавлені в цьому.

А що відбувається на нашому телебаченні? Засилля маніпуляцій, які легко використати для розповсюдження якихось ідей. Раджу поспостерігати за російськомовними та україномовними персонажами в серіалах. Перші – культурні, охайні, успішні та красиві. Другі – нещасні простакуваті дикуни, яких цікавлять лише свині та горілка. Який образ українців та української мови фіксується в людей, які споживають ці продукти без критичного осмислення?

 

Чого прагне російськомовне населення України?

Дуже часто в нас експлуатують тему російськомовних патріотів. Звісно, і на Майдані було багато російськомовних патріотів, їх достатньо й у зоні АТО. Вони хочуть, щоб Україна була незалежною, вивчають мову та культуру. Але треба враховувати масовість та більшість суто з соціологічної точки зору. Коли ми робили дослідження та порівнювали російськомовних та україномовних людей, то саме серед російськомовних більшість прагнула союзу з Росією. Це було раніше. Можливо, зараз ситуація змінилася. Бо завжди більшість хоче жити в своїй незалежній державі. Проте небезпечна тенденція прослідковується.

 

Мова, держава та демократія

Вибір мови безперечно пов’язаний з демократичним устроєм держави. Ще в часи Горбачова у нас був утворений «Демократичний рух України», яким потім керував Чорновіл. 50% учасників цього руху були із Західної України. Хоча населення цієї території становить всього 10% від населення всієї країни. Третина була з центральних районів і дуже мало було зі Східної України.

Під час президентських виборів лише в західних областях більшість проголосувала за Чорновола. А переміг Кравчук, який був з комуністичної номенклатури. Можна зробити висновок, що в областях, де немає проблем з мовним питанням і спілкуються українською, люди готові до демократичних процесів, через які вже давно пройшла вся західна Європа. Там одразу прибрали Леніна і повернули історичну топонімію.

 

Мовні закони: що й до чого

Неможливо будувати демократичну державу без мовної політики. З цим треба було розібратися ще на початку утворення незалежної держави. Було ухвалено Закон «Про мови в український СРСР»  у 1989 році, де зазначалося, що українська – державна мова. І це абсолютно нормально, бо українці становлять більшість і живуть на цій території споконвіку, давши назву цій державі. Тому саме їхня мова має бути державною. Це не передбачає утиски інших мов, а забезпечення коректного статусу мови народу, на базі якого утворювалася держава. Так було майже з усіма країнами.  Якщо ми поїдемо в Польщу, то потрапимо в польськомовне середовище. Якщо хтось захоче лишитися жити в Польщі, то має опанувати мову. Так само й у Словаччині, й  Румунії, будь-де.

В Україні ж за часів Януковича було ухвалено закон Ківалова-Колєсніченка, який непрямо та підступно фактично робив російську другою державною. За цим законом достатньо 10% носіїв у регіоні для того, щоб мова набула прав державної.  Проте чомусь така доля не спіткала татарську мову, яка насправді потребує захисту.

Зараз цей закон намагаються відмінити і як альтернативу запропонували три мовні закони. Я дуже сподіваюся, що славнозвісний український розбрат не стане злим жартом і загалом нам вдасться до влади привести справжню українську еліту. А це все допоможе ще й вирішенню мовних проблем. 

 Ангеліна Ломакіна

 

ІВАН АНДРУСЯК: В ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ – ЛИШЕ УКРАЇНСЬКОЮ

Іва́н Андруся́к, видатний поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач, головний редактор видавництва «Фонтан казок», 3 березня 2017 в року в Інституті філології Університету Грінченка провів для поціновувачів літератури лекцію та майстер-клас. Письменник розповів грінченківцям як створюється казка та народжується дитяча книжка, розкрив декілька секретів казкарства. За словами письменника, головне мати два ключики – страх та цікавість: чим страшніше, тим цікавіше, і навпаки. А ще, виявляється, малі читачі особливо позитивно реагують на три речі: зайчика, повтори і фінал, які є складовою майже кожної історії.

andrusyak

ЧОМУ Я ОБРАВ ДИТЯЧУ ПОЕЗІЮ

Інколи дитячий вірш насправді буває дорослішим, аніж дорослий вірш. Я люблю бавитися у своїх книжках, десь поміщаючи з-поміж дитячих віршів такі, які дорослі сприймають по-своєму, а діти сприймають по-своєму. Так само я люблю в дорослій книжці помістити дитячий вірш, а в дитячій відповідно дорослий. Дорослі насправді такі дивні істоти, які за всіма капостями, що називаються життям, десь забувають навіщо усе це відбувається. А нам, письменникам, тим паче не можна забувати навіщо все це. Тому я обрав дитячі вірші.

СЛОВО МАЄ СМАК

Слово має смак і ніде, так як у поезії, це не проявляється. Смак, очевидно, дуже і дуже різний. Один герой моєї дитячої книжки «Їжак Петро» казав, що словами можна смакувати як цукеркою, і насправді це набагато смачніше, тому що, на відміну від цукерок, слова не закінчуються ніколи. Можна собі добирати якісь там пряні, гострі слова з чужих мов, далеких мов, екзотичних мов для того, щоб урізноманітнити собі цю насолоду. Але все одно ніколи ніщо не замінить смаку рідних слів, смаку слів рідної мови. Тому ніщо так, як поезія, не дає змогу відчути цей смак слова, смак, який інколи буває не конче солоденький. Інколи буває гіркий, солоний, дуже різкий. Інколи навіть є такі слова, які, як казав їжак Петро, мають смак здохлої миші, яка тиждень пролежала на сонці. Я сьогодні казав студентам, що в художньому тексті немає заборонених слів. Можливо, щоб це слово було вжито там, де це потрібно і так, як це потрібно. Якщо у тексті є таке місце, де треба, щоб читач відчув смак здохлої миші, яка тиждень пролежала на сонці, не бійтеся.

РІДНА МОВА ЯК ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Щодо двомовності у текстах. Якщо ми маємо справу з художнім експериментом - це цікаво, це можна гратися, це може справити той ефект, якого добивається митець. Але справа у тому, що експеримент є маленькою часткою того явища, яким є література. Якщо вся література тримається на експерименті, то це виходить літературна шизофренія. Основою літератури має бути жива мова, мова культури. Основою української літератури, ясна річ, не може бути інша мова окрім української. Зрозуміло, що українська література початково не творилася тільки однією мовою. Чимало авторів, як давніх, так і сучасних писали різними мовами. Лазар Баранович писав старою польською, Стефан Яворський писав латиною паралельно з українською. Тобто це нормально. Але основою української літератури має бути все-таки українська мова, бо тоді вже література не буде українською.

andrusyak1

МОЄ УЛЮБЛЕНЕ СЛОВО

Я собі одразу нагадав один маленький сюжет: ми з дітьми приїхали до моїх батьків і ввечері вони там товчуться, балуються. Я з ними, а мама з татом в сусідній кімнаті, їм вже хочеться трохи спати. І вони періодично нас смикають. Але діти є діти і в один прекрасний момент мама відчиняє двері і каже: «курча ляга, що за гамберас, ану хейт». Ви думаєте вона цим досягла потрібного їй ефекту? Абсолютно навпаки. Це до того, наскільки воно смачно може звучати. Як такий капосний дитячий письменник, я б обрав капосне слово, але слово, яке насправді дуже смачне. Є в гуцульській мові таке слово «гєргалиця». Це насправді такі маленькі комашки, які заводяться в борошні, хряцають його і відповідно псують. Кажуть – там, у борошні, гєргалиця завелась. Саме слово «гєргалиця» його, по-перше, не так легко і вимовити оце «г». Але воно з ефектом якимось таким. Тому я б саме таке слово подарував, бо воно трохи капосне і завжди можна використовувати не лиш в контексті комах щодо борошна, а в контексті нашої сучасності. Тому що у нас багато у чому заводиться оця гєргалиця. Про політику я навіть казати не хочу – вона там живе. Вона заводиться в освітньому процесі дуже і дуже серйозно. Як на мене, цією гєргалицею в освітньому процесі є усе розмаїття так званих педагогів, яких розвелося у нас як собак не різаних. І воно підгризає науки, воно підгризає філологію, воно підгризає математику, воно підгризає фізику, хімію, коли усього наплодиться. Так само гєргалиця плодиться у студентських, чи учнівських колективах, командах, класах. Моя дочка інколи любить порозказувати, каже: от сидимо в класі, все нормально, слухаємо. Але є там два хлопці які постійно зривають уроки. Ото гєргалиця як заведеться. Треба називати речі своїми іменами. Прекрасне ім’я для цієї речі, яка заводиться і псує нам нащо її називати словами, які мають запах здохлої миші яка тиждень пролежала на сонці. Краще називати чимось таким: гєргалиця.

andrusyak2

МОВНІ ІНІЦІАТИВИ ЯК ВИМОГА ДНЯ

Кожний у себе вдома має право розмовляти як хоче. Але особа, яка в тій, чи іншій мірі виходить на публіку, виходить на люди, це стосується не лише політиків чи державних діячів, це стосується усіх нас на тому, чи іншому місці. Якщо ми на своєму робочому місці послуговуємося іншою мовою крім української, це дуже псує світ, наш світ. В публічному просторі, в засобах масової інформації передовсім має бути українська мова. У нас насправді сфера поширення української книжки дуже і дуже вузька, вона неймовірно вузька, вона катастрофічно вузька. У нас в Україні і дві притомні мережі книжкові, лише дві. І то кожна з них має півтора десятка книгарень. Цього не вистачає навіть на великі міста. У нас є обласні центри, які не мають жодної притомної української книгарні. Тут треба включати юридичне мислення, моє філологічне не дуже спрацьовує. Я не можу зараз так чітко юридично розказати як це зробити, але я би дав максимальну свободу, максимальний простір для розвитку українських книготорговельних мереж, тобто мереж, де переважна більшість книжок, чи у маленьких книгарнях, чи у мережах, була українською мовою. І ці мережі мусять працювати скрізь, передовсім у тих містах, де таких книгарень досі немає. Величезний Дніпро, величезна Одеса, яка має буквально кілька «Букв». Величезний Кривий Ріг, я вже не кажу про величезний Харків, де там і мої книгарні є, але скільки їх там. Оце та ініціатива, яка б мала величезне значення для української книжки. Тому що для нас, видавців, величезна проблема донести книжку до читача. Ми маємо якісь більші, чи менші кола, починаючи від двох тисяч до п’ятдесяти тисяч фейсбук-фоловерів у крупних видавництвах, у тому ж видавництві «Старого лева» двадцять тисяч фоловерів. Але це тільки віртуальний світ. Завдання - принести цей віртуальний світ у світ реальний, передовсім у тих містах, де немає нічого. Прекрасний Кропивницький у який ми регулярно їздимо щороку зі своїми книжками і де люди чекають оцього нашого приїзду раз на рік і не просто люди, там сотні людей чекають, що приїдуть і нарешті привезуть книжки, бо книгарні немає банально. Оце та ініціатива, яка би була дуже важлива.

У НОВОМУ СЕЗОНІ - НОВА ПРОГРАМА

Що ж визначає сучасну комунікацію. Перш за все, швидкий розвиток нових засобів масової  інформації та їх підвищена мобільність, розмивання  кордонів між професійним та любительським журналізмом, величезна щільність інформаційного потоку, а відтак – «зашумленість» простору. Таким чином ми стикнулися з феноменом – інформації значно більше, але її осмислення ускладнене величезною кількістю чинників. Споживач не може виділити пріоритети та суспільно-значущу інформацію, стає жертвою маніпуляцій, інформаційної інвазії, почаcти його свідомо вводять в оману.  І ще один аспект, який може звести нанівець всі зусилля гуманізувати  інформаційні потоки - підпорядкування масової комунікації комерційним інтересам.

Викладачі та студенти Університету Грінченка вирішили зібрати найактуальніші тренди  і започаткували  серію «Поради ефективної комунікації». Запрошуємо долучитися до кола спікерів  та читачів нашої рубрики та спеціалізованої сторіночки Комунікабель. Презентуємо наших «порадників».

 

 

 

 

МОЛОДЬ ДОНЕЧЧИНИ ТОРУЄ СОБІ ДОРОГУ ДІАЛОГУ

Донецький обласний дитячо-молодіжний центр об'єднує активну молодь Донецької області. Нині, в рамках проекту "Без меж", Центр організував освітню поїздку старшокласників до Львова.


Під час зупинки у Києві учасники поїздки відвідали Університет Грінченка.
Молоді донеччани поділилисяз АстудіЯ Університету Грінченка своїми пропозиціями по зміні ситуації в регіоні і країні в цілому. Всі вони учасники громадських організацій, рухів, ініціатив - активні, рішучі, інфіковані жагою змін. І всі вони бажають миру та соборності Україні. Їхнє гасло - "Навчайся! Спілкуйся! Дій!"

Вони зовсім не згодні, щоб з ними говорили як з особливими чи фоткалися аби засвідчити якусь активність, поставити "галочку". Але ми таки пофоткалися і відзняли інтерв'ю. Ну, ми ж студія)) Ці молоді люди шукають, сперечаються і багато думають. Але ще, що найважливіше - вони роблять, створюють нову незашорену реальність. В рамках проекту "Без меж" група молодих дончан вирушила до Львова!! Але як нам було не тормознути друзів у Києві і не запросити на чай з вафлями "Артек". Вафлі ми з'їли, але однозначно нікому в радянське минуле не захотілося. В Україні формується покоління нового типу - і наші друзі з різних громадських організації Донеччини яскраві його представники. Розмова точилася і про натхнення в суспільних справах - де його відшукати, і як зберегти. Говорили і про мову, і про інформаційне інфікування та пошук ліків від нього, і про неповернення до минулого та майбутнє України. 

#Астудія #grinchenko #dodmc #безмеж #активнамолодь

МАРКО-РОБЕРТ СТЕХ ТА РОЗХИТУВАННЯ КАНОНУ


Марко-Роберт Стех - видатний канадський славіст та дослідник української культури. І не тільки… Викладання в Канадському інституті українських студій,  видання творів нашої літератури в англомовних перекладах, упорядкування різноманітних антологій та ведення власної просвітницької телепрограми – неповний перелік його іпостасей. А ще власна художня творчість: філософський роман-лабіринт “Голос”, експериментальний роман “Невмирущі”. Саме нову книгу “Есеїстика у пошуках джерел” автор презентував в Університеті Грінченка.

 steh01


ЯК Я СЕБЕ ОТОТОЖНЮВАВ З УКРАЇНОЮ
На жаль, питання мови та самоідентифікації не залежить лише від конкретної волі людини. Великою мірою це питання контексту та оточення, наявності культурного “тіла”, в якому можна сховатись та зрозуміти свою тотожність до цієї культури. Я доволі рано усвідомив, що українська культура є моєю культурою, за яку я несу відповідальність. У цьому випадку питання мови не є питанням патріотизму, а питанням спадщини кожної людини. Мова є способом передавати систему цінностей наступним поколінням.
Я народився на території Польщі у 1961 році. Батьки були етнічними українцями, тому я практикував українську мову з малечку. Проте лише після переїзду до Канади та зустрічей із відомими постатями української культури, я зрозумів, що українська мова для мене більше ніж просто факт біографії батьків. Одним із моїх близьких друзів був Василь Барка. Наша дружба припала на період, коли я міг легко говорити українською, проте не міг писати наукових розвідок цією мовою. Саме під впливом розмов із Баркою я замислився про те, хто я, яким шляхом мені насправді треба йти.

ПРО РОСІЙСЬКУ ІДЕОЛОГІЧНУ АГРЕСІЮ
Україна надзвичайно програє у міжнародній боротьбі на ідеологічному фронті. Мова не лише про фактичні фейкові новини, які будь-який іноземець може прочитати в Russia Today. Насправді Росія має надзвичайно сильну програму підтримки того, що вона сама називає “російською культурою”, навіть якщо це хибний конструкт. Хорошим прикладом є виставка російського авангарду, яка нині відбувається у Metropolitan Museum of Art. Тут представлені Татлін, Малевич, Бурлюки. Такі процеси присвоєння чужих художників відбуваються без перешкод, адже навіть ті іноземці, які ненавидять Путіна та його режим, не мають жодного іншого альтернативного джерела, в якому вони могли би прочитати правдиву інформацію. Відтак, складається картинка світу, яка впливає на оцінку політичної ситуації.

steh02


РОЗВОРУШИТИ ТА ПЕРЕГЛЯНУТИ КАНОН УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Мені цікаво вишукувати такі факти, які ніхто не знає. Саме тому я не дотримуюсь хронологічного принципу під час роботи над телелекціями. Як на мене, необхідним фактором для розуміння української літератури є вивчення українського образотворчого мистецтва та української музики. Саме спільність цих трьох видів мистецтв уможливлює повне розуміння культурної традиції. Тому я вибудовую свій цикл за внутрішньою логікою самих тем, навіть якщо хронологічно між ними три століття.
Моя програма - авторська. Саме тому я сам вирішую про які імена розповідати. Мені цікаво розворушити та переглянути канон української культури. Додати туди ті імена, без яких він неповний. Мені хочеться розповісти про ті імена, які захоплюють передовсім мене, щоб передати це почуття моїм глядачам.
Звісно, мої погляди можуть бути хибними, адже я увійшов в українську культуру збоку, не підпадаючи під вплив авторитетних думок та штампів про “святих” українського канону.
“Очима культури” - цикл коротких передач, у яких Марко-Роберт Стех розповідає про ключові моменти життя та творчості обраних авторів, художників та композиторів. Дослідник ретельно працює над відеорядом та музичним супроводом. Тому усі випуски його програми озвучені виключно українською класичною музикою. Увесь цикл передач можна знайти у вільному доступі.

 steh03


ПРО СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ
Маю дуже позитивне ставлення до цього процесу, адже я сам - сучасна українська література. Мені надзвичайно подобаються кілька сучасних письменників. Саме тому в “Очима культури” можна знайти випуски про Валерія Шевчука та Емму Андієвську. Проте в мене немає планів робити виписки про наймолодшу генерацію сучасної літератури, адже мені хочеться, щоб “Очима культури” були понадчасовими та вартісними .Просто сучасні письменники є незавершеним явищем.

 steh04


ВІДКРИВАЮЧИ ІМЕНА ЗАБУТИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ
На мою думку, Костецький -  один із найбільших інтелектуалів нашої культури минулого століття. Він народився у 13-ому році у Києві. Його батько був етнічним росіянином, а мама походила з давнього литовського княжого роду. Згодом у Костецького наступає момент, коли він відмовляється від прізвища батька та проголошує себе українцем. У нього була теорія, що людина мусить сама себе створити, що людина є наслідком власної роботи над собою. Одного разу він сказав, що вирішив стати українцем не тому, що він любить українців, а навіть навпаки. Він усвідомлював, що українська культура відкинута і непотрібна, тому він матиме шанс створити щось із нічого. Костецький за гроші, які він заробляв важкою працею чорнороба, видавав філігранні книжки.

steh05


Підготувала Марія Ткаченко

ЗЕМСЬКІ ШКОЛИ: ПОВЕРНЕННЯ АРХІТЕКТУРНОЇ СПАДЩИНИ

У Педагогічному Інституті Університету Грінченка презентовано проект «Школи Лохвицького земства». Їх було збудовано у період з 1910 по 1914 роки у стилі українського архітектурного модерну. Проектував ці школи архітектор Опанас Сластіон. В рамках презентації розгорнуто широку експозицію світлин, на яких зафіксовано нинішній стан споруд. Ця фотогалерея є результатом великої пошукової роботи активістів проекту, який очолює відома тележурналістка та громадський діяч Ольга Герасим’юк.



У Лохвицькому повіті Полтавської губернії Опанас Сластіон спроектував школи на замовлення місцевого земства. Ідею подала мати Лесі Українки – Олена Пчілка. Також було зведено будинки кооперативних товариств, Миргородську водолікарню, їдальню-клуб, грязелікарню, будинок земського лікаря у Чорнухах.           Точну кількість побудованих шкіл досі не встановлено. Активісти проекту заявляють про 53 будівлі, 4 з яких, на жаль, не дійшли до нашого часу. Ці школи розташовано на територіях Лохвицького, Чорнухинського, Лубенського, Пирятинського районів Полтавської області, а також – Варвинського району Чернігівської та Роменського району Сумської області. Власне про це і розповідає фотогалерея. Участь у її відкритті взяв і ректор Університету Грінченка Віктор Огнев’юк.

 

 Своєму успішному втіленню проект завдячує багатьом ентузіастам. Неоціненний внесок у його реалізацію зробила і художниця Оксана Чепелик.



 Директорові Педагогічного Інституту Віктору Юрченку цей проект особливо близький. Адже у школі, яка працювала у подібній будівлі, він колись і сам навчався.     



 Що спонукало долучитись до проекту волонтерів і чим він для них цікавий? Таке запитання ми поставили ентузіастам цієї справи.


 
                                       

ВІКТОР ОГНЕВ’ЮК: НАШ УНІВЕРСИТЕТ – ЦЕ ПО СУТІ КОЛЕКТИВНИЙ ГРІНЧЕНКО…

 

Про майбутнє університету, його особливу місію в сучасному світі, виклики часу і глибоку грінченківську традицію напередодні Дня університету розповідає ректор, професор, доктор філософських наук, академік НАПН України Віктор Огнев’юк.

  

 

СЛОВОМ І ДІЛОМ

 

Грінченко навчив мене бути послідовно правдивим. Значення Бориса Грінченка в тому, що він ніколи не мав подвійних стандартів. Він мав ідею і працював на її реалізацію. Грінченко видавав книжки для селян, створював словник, піднімав проблему українського театру. Він думав, як достукатися до українських селян. Зверніть увагу, з яким болем він іноді говорить в своїх поезіях про те, що його ще не зрозуміли. Але це були не лише слова. Він робив кроки, які допомагали вирішити проблему.

 

    

 

Ми можемо багато спостерігати, як після перемоги Революції Гідності багато людей одягли вишиванку. Проте це лише зовнішній атрибут. А чи є вишиванка в твоєму серці? Багато керівників беруть участь в різних флешмобах та акціях, що спонукають спілкуватися українською. Але в їхніх приймальнях продовжують сидіти російськомовні працівники. Та й самі вони частенько переходять на російську мову. Якщо ти щирий і насправді маєш патріотизм, ти повинен робити те, про що говориш і реалізовувати конкретні проекти. От цьому я навчився в Грінченка.

 

  

 

МИ МАЄМО БАЧЕННЯ МАЙБУТНЬОГО

 

Я впевнений в тому, що за п’ять років Університет Грінченка стане надзвичайно мобільним. Він матиме дуже сучасні технології навчання, які дозволять нашим студентам вчитися будь-де і будь-коли. Практично зникнуть аудиторні заняття, коли студенти просто слухають і записують лекцію. Тепер вони зможуть продивитися лекційний матеріал, зв’язатися з викладачем і обговорити ті актуальні питання, які він піднімає. Винятком, звісно ж, будуть практикуми, лабораторні заняття та серйозні дискусії, які потребують особистого контакту. Проте людський чинник не буде послаблений. Навпаки – він стане набагато сильнішим. Взаємодія студента зі своїм професором стане набагато тіснішою, оскільки не буде обмежена лише аудиторним заняттям. Звичайно, це не легко. Потрібно буде визначати часові рамки, в яких це буде відбуватися. Але студент і викладач будуть вирішувати це самостійно. Такий формат ніяк не підлягає під сучасні форми оплати праці та обліку навчального часу. Тож ми будемо ініціювати реформи оплати праці.

 

При підборі кадрів ми в першу чергу орієнтуємося на те, який в людини професійний і практичний досвід. Що вона зробила для того, аби суспільство відчувало синергію її діяльності, як її здобутки застосовуються на практиці. Також важливо, чи є ця людина цікавою для студента.

 

    

 

Я можу стати за кафедру, прочитати лекцію і нести в маси дуже розумні слова. Але студенти при цьому залишаються пасивними. Я як професор університету ніколи не сповідував такий формат. Завжди потрібно вести діалог, викликати студентів на диспут і ставити провокаційні запитання. Я іноді навмисне даю їм провокативні завдання, перевіряю наскільки вони уважно слухали. Важливо, аби студенти були співтворцями твого навчального заняття. Бо якщо викладач вважає себе істиною в останній інстанції, це не той формат, з яким можна приходити в аудиторію сьогодні. Якою б геніальною не була людина, вона повинна розуміти, що не всі будуть сприймати її геніальність. Завдання викладача – включити студента ту проблематику, відчувати, що він не лише знавець, а й людина.

 

Сучасний студент потребує людини не тільки фахової, а й змістовної. Бо період вузьких знань і фахівців вузької спеціалізації практично проходить. Сьогодні глобальним є не лише світ, глобальними стають професії. Те, що ми називаємо компетентністю – це насамперед вміння застосовувати знання в нестандартних умовах. Викладач повинен бути не лише на рубежі сьогодення, а й дивитися на кілька кроків вперед. Оскільки наша місія – готувати студента до життя в суспільстві не сьогоднішнього, а завтрашнього дня.

 

Я не люблю голослівних стверджень, про те, що ми найкращий університет. Так, ми університет, який успішно розвивається і завоював довіру багатьох вступників. Але водночас ми університет, який повинен постійно завойовувати цей авторитет. Це не може бути один раз і назавжди. Це велика робота і ми кожного дня маємо працювати. На те, щоб приходили нові вступники, ставали успішними людьми, які зможуть реалізувати себе в майбутньому.

 

 

 

ЛІДЕРСТВО, ЯКОГО ПОТРЕБУЄ СУСПІЛЬСТВО

 

Ми в Університеті сповідуємо культуру лідерства служіння. Що таке лідерство? Це не вшанування однієї постаті, якою б величною вона не була (для нас такою постаттю насамперед є Борис Грінченко). Потрібно самому ставати тією постаттю, яка вміє вести себе дорогою досконалості, змінюватися і постійно відповідати на виклики часу.

 

Університет – це Ми. Яким би розумним не був ректор, буде неправильно, якщо бачитимуть лише його. Це культ особи, тільки на меншому рівні. Я не сприймаю такого формату. Так, від керівника і від того, які цінності він сповідує, багато чого залежить. Але якщо він своєю постаттю затьмарює всіх інших, то тут вже є якась проблема. Він може генерувати ідеї, але повинен робити так, щоб ця ідея поступово стала ідеєю інших. Це дуже важливо, бо таким чином люди включаються в спільну діяльність.

 

     

 

Місія лідера - не самому взяти на себе роботу і виконувати її. Дехто каже «я день і ніч працюю, я стільки зробив». Коли ти до цього проекту залучив якомога більше людей, навчився вести цією дорогою себе, і поряд з тобою цього вчаться інші – оце той зміст лідерства, якого потребує суспільство. Нещодавно я спілкувався з тренером жіночої футбольної команди. І ця мудра жінка сказала мені: «Ви розумієте, українські спортсмени мають успіхи переважно в індивідуальних видах спорту. В нас мало перемог в футболі, волейболі, баскетболі та інших видах спорту, де потрібно колективно взаємодіяти і разом працювати на досягнення результату». Наше суспільство стане успішним, коли ми навчимося здорового колективізму. Не того, який раніше нав’язувався, певного колективного безпам’ятства і безумства. А колективізму продуктивного, коли люди розуміють, що об’єднуються заради досягнення певної мети.

 

Не можна створити сучасний університет без потужної команди різнодумців, які можуть мати різні погляди, але спільну мету, до якої йдуть. Треба цінувати не лише те, що тобою погоджуються, а й альтернативну аргументовану думку. Коли людина демонструє, як казав Борис Грінченко, свою «иншість».

 

 

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Ви тут: Головна Про нас Події