Події

В ЖИТТІ НЕМАЄ НІЧОГО, ЩО НЕ ДОЛАЛОСЬ БИ ПРАЦЕЮ!

 

ij5.png 

Не існує перешкод допитливим. Нині технічні засоби дають можливості передати та здобути досвід онлайн.

До свого п’ятиріччя Інститут Журналістики організував серію святкових лекцій та майстер-класів онлайн від відомих фахівців сфери реклами та PR, журналістики, медіа.

 

МАЙКЛ ЩУР: ГОЛОВНА МЕТА «ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТОРОНТО» — ЗМУСИТИ ЛЮДЕЙ СУМНІВАТИСЯ

 

oeh_copy.jpg

 

 Роман Вінтонів (Майкл Щур), засновник «Телебачення Торонто»

Спілкуючись на тему «Історія та розвиток проєкту «Телебачення Торонто» із засновником цього проекту, ми вкотре пересвідчуємося з його слів, що проблеми української журналістики ті самі, що й 10 років тому: мілкість матеріалів та надмірна крикливість, коли будь-який матеріал це «ВАУ, СЕНСАЦІЯ».

Роман Вінтонів підтримує наукову журналістику в Україні і особисто себе асоціює із питанням «Чому?», котре, на його думку, «копабельне», і змушує замислитися.

Прикметно, що у сучасному суспільстві не заведено жартувати тему інвалідності, проте Роман схиляється до протилежної думки – жартувати потрібно, бо «саме тоді ми переводимо цю тему з території чогось сакрального, недоторканого на територію буденного і тоді ти розумієш, що це люди зі своїми проблемами».

Яким чином уникнути мілковини? Роман Вінтонів радить дробити проблему на міні-проблему, яку можна легко показати у журналістському матеріалі протягом 1,5 хвилини. Це дозволяє висвітлити питання кількома репортажами, щоб у результаті отримати аналітичну роботу, яка узагальнюватиме основну проблему.

 

РОМАН ПЕТРЕНКО: ПОДИВІТЬСЯ НА ПРИЛАВКИ З ПРЕСОЮ, ГАЗЕТИ ДОСІ Є, ХОЧА ВЖЕ ДАВНО ГОВОРЯТЬ, ЩО ПРЕСА ВМИРАЄ

 

petro.jpg

 

 Роман Петренко, менеджер у сфері масових комунікацій

Розкриваючи тему трьох складових основи телевізійного виробництва, без яких приречений будь-який канал, Роман Петренко узагальнює: «телебачення — це ті самі заводи, що випускають продукцію у вигляді інформації.», а людина, звичайний споживач інформації «голосує пультом», піддаючись її впливу, не маючи почасти критичного мислення.

«Державні телеканали дуже потрібні, адже не може бути держави без власної інформаційної політики. Сьогодні у держави немає каналів, аби реалізовувати цю інформаційну політику».

Які основи успішного телеканалу? Три кити, на думку гостя зустрічі, — це доступність сигналу, якість картинки та контенту. Матеріал повинен «чіпляти», картинка не має бути статичною.

Роман радить зрозуміти спершу свою аудиторію: хто твій глядач? Про що з ним говорити? Що не говорити? Люди, усі без винятку, люблять підглядати у дверну шпарину, тому варто використовувати це у відеозйомці, — ефект одразу зросте! Навіть у стислий хронометраж варто втискати по максимуму кількість сенсів, відеоряду та емоцій. Варто пам’ятати, що «будь-яка копія завжди гірша за оригінал, тож краще створюйте власний проєкт.»

Прикметно, «коли ти молодий і дивишся телевізор, то думаєш, що телекомпанії, змовившись, намагаються зробити людей тупими. Проте потім ти дорослішаєш і усвідомлюєш – люди самі цього хочуть! І ця думка лякає ще більше. Змова – це не страшно, ти можеш пристрелити виродків, почати революцію. Але нема жодної змови, телекомпанії лише задовольняють запит, на жаль, це правда» — цитата Стіва Джобса із уст спікера, напевно, є найкращим узагальненням сьогодення.

 

 

СТАНІСЛАВ МЄДВЄДЄВ: ЯКЩО ФОРМАТ КЛАСНО ПРОЙШОВ В АМЕРИЦІ, НЕ ФАКТ, ЩО ВІН ТУТ, У НАС, НЕ ПРОВАЛИТЬСЯ В ЕФІРІ

 

 

bear.png

 Станіслав Мєдвєдєв, виконавчий продюсер розважального напряму, «UA» Суспільне медіа

 

Розкриваючи актуальну тему "Запуск телевізійного проєкту: від задуму до реалізації", Станіслав Мєлвєдев детально розкрив її складові.

 

«Коли ви купуєте формат — це щось, що вже перевірено глядачами і часом.  Ви отримуєте повний гайд, ви маєте біблію проєкту, як готуватися, як знімати, як налаштувати роботу команди. Тобто, ви купуєте уже щось успішне! Тому, з одного боку, це дійсно легше, але з іншого боку — це дорожче. Тому що придбати формат, наприклад «If you think, you can dance», або придбати формат «Got talent», Саймоном Колом розробленим — це велика сума грошей. Крім того, там є певні умови входу.»

 

На його думку, форматні шоу можна зробити й самому.

 

Наприклад, у СТБ був успішний кейс, коли розробили формат самостійно — «Хата на тата». Це повністю український доробок. І цей формат згодом успішно продавався на «ярмарках» форматів і його купували.

 

Багато залежить від того, наскільки ви докладно опишете те, що хочете виробляти. "Якщо ви проведете всі дослідження і скажете, що це щось офігезне, краще буде купити щось своє і потім на цьому заробляти і продавати, ніж просто імплементувати чужий формат."

 

Станіслав справедливо зауважив, що інколи може не збігатися ментальність. І якщо певний формат у своєму вигляді "заходив класно" десь у Польщі, у Німеччині, чи у Швеції — не гарант, що він зайде тут. Якщо він класно пройшов у Америці, не факт, що він тут, у нас, не провалиться в ефірі.

 

 

ЄГОР БРАЙЛЯН: ЖУРНАЛІСТИ ВСЬОГО СВІТУ ОБ'ЄДНУЮТЬСЯ, ЩОБ ЯКІСНО ТА ФАХОВО ЗАЙМАТИСЯ СВОЄЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

bray.jpg

 

Єгор Брайлян, журналіст-міжнародник інформагентства Міноборони Арміяinform 

 

Темою розмови цієї зустрічі у форматі онлайн стали сучасні тренди міжнародної журналістики. Обговорили важливість освіти, експертної думки, коментарів, найскладніші випадки у роботі, безпеку та втручання у приватне життя журналістів, позитивні тенденції.

 

На питання, чи є сенс журналісту йти в політику, Єгор Брайлян зауважує, що це особистий вибір кожного. «Журналіст своїми текстами та рефлексіями може бути радником для тих людей які приймають рішення. Журналіст — людина, що впливає на політиків.»

 

 

НЕМАЄ НІЧОГО, ЩО НЕ ДОЛАЛОСЬ БИ ПРАЦЕЮ

ij5.png 

Не існує перешкод допитливим. Нині технічні засоби дають можливості передати та здобути досвід онлайн.

До свого п’ятиріччя Інститут Журналістики організував серію святкових лекцій та майстер-класів онлайн від відомих фахівців сфери реклами та PR, журналістики, медіа.

 

МАЙКЛ ЩУР: ГОЛОВНА МЕТА «ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТОРОНТО» — ЗМУСИТИ ЛЮДЕЙ СУМНІВАТИСЯ

 

oeh_copy.jpg

 Роман Вінтонів (Майкл Щур), засновник «Телебачення Торонто»

Спілкуючись на тему «Історія та розвиток проєкту «Телебачення Торонто» із засновником цього проекту, ми вкотре пересвідчуємося з його слів, що проблеми української журналістики ті самі, що й 10 років тому: мілкість матеріалів та надмірна крикливість, коли будь-який матеріал це «ВАУ, СЕНСАЦІЯ».

Роман Вінтонів підтримує наукову журналістику в Україні і особисто себе асоціює із питанням «Чому?», котре, на його думку, «копабельне», і змушує замислитися.

Прикметно, що у сучасному суспільстві не заведено жартувати тему інвалідності, проте Роман схиляється до протилежної думки – жартувати потрібно, бо «саме тоді ми переводимо цю тему з території чогось сакрального, недоторканого на територію буденного і тоді ти розумієш, що це люди зі своїми проблемами».

Яким чином уникнути мілковини? Роман Вінтонів радить дробити проблему на міні-проблему, яку можна легко показати у журналістському матеріалі протягом 1,5 хвилини. Це дозволяє висвітлити питання кількома репортажами, щоб у результаті отримати аналітичну роботу, яка узагальнюватиме основну проблему.

 

РОМАН ПЕТРЕНКО: ПОДИВІТЬСЯ НА ПРИЛАВКИ З ПРЕСОЮ, ГАЗЕТИ ДОСІ Є, ХОЧА ВЖЕ ДАВНО ГОВОРЯТЬ, ЩО ПРЕСА ВМИРАЄ

 

petro.jpg

 Роман Петренко, менеджер у сфері масових комунікацій

Розкриваючи тему трьох складових основи телевізійного виробництва, без яких приречений будь-який канал, Роман Петренко узагальнює: «телебачення — це ті самі заводи, що випускають продукцію у вигляді інформації.», а людина, звичайний споживач інформації «голосує пультом», піддаючись її впливу, не маючи почасти критичного мислення.

«Державні телеканали дуже потрібні, адже не може бути держави без власної інформаційної політики. Сьогодні у держави немає каналів, аби реалізовувати цю інформаційну політику».

Які основи успішного телеканалу? Три кити, на думку гостя зустрічі, — це доступність сигналу, якість картинки та контенту. Матеріал повинен «чіпляти», картинка не має бути статичною.

Роман радить зрозуміти спершу свою аудиторію: хто твій глядач? Про що з ним говорити? Що не говорити? Люди, усі без винятку, люблять підглядати у дверну шпарину, тому варто використовувати це у відеозйомці, — ефект одразу зросте! Навіть у стислий хронометраж варто втискати по максимуму кількість сенсів, відеоряду та емоцій. Варто пам’ятати, що «будь-яка копія завжди гірша за оригінал, тож краще створюйте власний проєкт.»

Прикметно, «коли ти молодий і дивишся телевізор, то думаєш, що телекомпанії, змовившись, намагаються зробити людей тупими. Проте потім ти дорослішаєш і усвідомлюєш – люди самі цього хочуть! І ця думка лякає ще більше. Змова – це не страшно, ти можеш пристрелити виродків, почати революцію. Але нема жодної змови, телекомпанії лише задовольняють запит, на жаль, це правда» — цитата Стіва Джобса із уст спікера, напевно, є найкращим узагальненням сьогодення.

 

СТАНІСЛАВ МЄДВЄДЄВ: ЯКЩО ФОРМАТ КЛАСНО ПРОЙШОВ В АМЕРИЦІ, НЕ ФАКТ, ЩО ВІН ТУТ, У НАС, НЕ ПРОВАЛИТЬСЯ В ЕФІРІ

 

bear.png

 Станіслав Мєдвєдєв, виконавчий продюсер розважального напряму, «UA» Суспільне медіа

Розкриваючи актуальну тему "Запуск телевізійного проєкту: від задуму до реалізації", Станіслав Мєлвєдев детально розкрив її складові.

«Коли ви купуєте формат — це щось, що вже перевірено глядачами і часом.  Ви отримуєте повний гайд, ви маєте біблію проєкту, як готуватися, як знімати, як налаштувати роботу команди. Тобто, ви купуєте уже щось успішне! Тому, з одного боку, це дійсно легше, але з іншого боку — це дорожче. Тому що придбати формат, наприклад «If you think, you can dance», або придбати формат «Got talent», Саймоном Колом розробленим — це велика сума грошей. Крім того, там є певні умови входу.»

На його думку, форматні шоу можна зробити й самому.

Наприклад, у СТБ був успішний кейс, коли розробили формат самостійно — «Хата на тата». Це повністю український доробок. І цей формат згодом успішно продавався на «ярмарках» форматів і його купували.

Багато залежить від того, наскільки ви докладно опишете те, що хочете виробляти. "Якщо ви проведете всі дослідження і скажете, що це щось офігезне, краще буде купити щось своє і потім на цьому заробляти і продавати, ніж просто імплементувати чужий формат."

Станіслав справедливо зауважив, що інколи може не збігатися ментальність. І якщо певний формат у своєму вигляді "заходив класно" десь у Польщі, у Німеччині, чи у Швеції — не гарант, що він зайде тут. Якщо він класно пройшов у Америці, не факт, що він тут, у нас, не провалиться в ефірі.

 

ЄГОР БРАЙЛЯН: ЖУРНАЛІСТИ ВСЬОГО СВІТУ ОБ'ЄДНУЮТЬСЯ, ЩОБ ЯКІСНО ТА ФАХОВО ЗАЙМАТИСЯ СВОЄЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

bray.jpg

Єгор Брайлян, журналіст-міжнародник інформагентства Міноборони Арміяinform 

Темою розмови цієї зустрічі у форматі онлайн стали сучасні тренди міжнародної журналістики. Обговорили важливість освіти, експертної думки, коментарів, найскладніші випадки у роботі, безпеку та втручання у приватне життя журналістів, позитивні тенденції.

На питання, чи є сенс журналісту йти в політику, Єгор Брайлян зауважує, що це особистий вибір кожного. «Журналіст своїми текстами та рефлексіями може бути радником для тих людей які приймають рішення. Журналіст — людина, що впливає на політиків.»

ЄЛИЗАВЕТА САДУРСЬКА: “КАЗАТИ "ТАК" БУДЬ-ЯКИМ МОЖЛИВОСТЯМ!”

sytnyk.png

Талановита особистість з широким колом інтересів, торік Єлизавета успішно закінчила бакалаврат за напрямом “Видавнича справа та редагування”. Під час навчання вона отримувала іменну стипендію за академічні досягнення, перемагала у низці творчих конкурсів та писала успішні наукові роботи, а відтак здобула диплом з відзнакою.

 

Сьогодні Ліза продовжує навчання в магістратурі за напрямом “Контент продюсування цифрових медіапроєктів”, працює за фахом та реалізовує креативні ініціативи в навчанні та поза ним.

 

Про її мотивацію, ставлення до успіху та плани на майбутнє читайте у новому інтерв’ю з серії #ТВОРИТИ_ТА_ПЕРЕМАГАТИ.

 

Інтерв’ював  Віктор Ситник, студент V курсу Інституту журналістики (видавнича справа та редагування).

 

  • Як мені видається, до видавничої справи приходять різними шляхами. Яким був твій і чи розглядала ти тоді інші варіанти?

 

Почну з другої частини запитання. Спершу два місяці я цілеспрямовано готувалася до вступу на архітектурний факультет. Передусім  розглядала “коефіцієнт” користі професії для людства, а вже потім – власні інтереси. Але десь за тиждень до вступу я дізналася про університет Грінченка: відвідала, закохалася і вирішила спробувати ще й туди… Ну і чесно сказала сама собі, що який з мене архітектор). Вступила на дизайн, з любові до творчості, та на видавничу, з любові до книг, і чомусь обрала саме останню.

 

  • Дивлячись у минуле, я розумію, що перед вступом не мав жодного уявлення про видавничу справу... А як ти уявляла собі цю сферу діяльності тоді?

 

Чесно, ніяк… Теж толком про неї не чула до цього! Перше, що спало на думку: багато книг і я, я і багато книг – ідеально! А що там мало бути, лишалося загадкою). Єдине, що пам’ятаю, як під час екскурсії університетом хтось з викладачів сказав, що на дизайні мене навчать лише створювати продукт, а на видавничій – ще й продавати його.

 

  • Як змінилося твоє ставлення до видавничої справи після стількох років навчання?

 

Виявляється, тут досить широке поле для реалізації. Видавнича справа вже не асоціюється в мене лише з підготовкою та випуском видань. Я маю дуже багато крутих можливостей, бо навчання за спеціальністю дало чимало знань з різних креативних індустрій.

 

  • Що мотивує тебе продовжувати навчання в магістратурі? 

 

Як це не дивно, але передусім – викладачі! Круто, коли ти можеш спілкуватися з практиками професії, які вчать на реальних кейсах і власному кар'єрному досвіді, ще й готові поза дисциплінами допомагати з реалізацією ідей та проєктів. От справді, 80% вмотивованості підтримується саме ними, часом навіть забуваю про формальність певних процесів навчання і просто кайфую від нових знань!

 

  • Плануєш йти далі та отримувати науковий ступінь?

 

Щодо цього поки рано щось казати… Якщо і йтиму, то перед цим зроблю паузу в навчанні, а вже тоді усвідомлено продовжу, але серйозно про це ще не замислювалася.

 

  • Поговорімо про проєкти. Чим дивуватимеш на захисті магістерської роботи цьогоріч?

 

Танцювальним кіноперфомансом) Кажу ж, видавнича справа – дуже універсальна індустрія. Обожнюю танці та художню творчість, а тут така класна можливість це поєднати на спеціальності контент-продюсера!

 

  • Що ми побачимо? Розкажи трохи детальніше

 

Танцювальну модерн-інтерпретацію твору Метерлінка "Синій птах”. Втім, оскільки постійно вводяться карантинні заходи, доцільніше візуалізувати її на екрані, а не лише на сцені. Над проєктом зі мною працює моя молода танцювальна команда @stalker_dance_team. Зараз вони вчаться комунікації, проявляють креативність, дізнаються, як це бути актором та режисером, і просто світяться від щастя. Тому, хоча готового продукту ще немає, сам перфоманс уже в дії!

 

  • Під час навчання ти неодноразово практикувалася у великих видавничих компаніях. Які враження ти отримала від цієї роботи та як вона вплинула на твоє бачення індустрії?

 

Дуже суб'єктивно і лише власний досвід щодо великих видавництв: на жаль, студенти сьогодні їх не надто цікавлять. Видавнича справа й так у нелегкому становищі, тому мало хто ризикне довіритись знанням "недосвідчених" студентів, а може й варто було – тоді б процес модернізації та розвитку видавничої справи йшов би швидше і прогресивніше!

 

  • Назви свої три головні навички у видавничій справі. Як університет вплинув на їх формування?

 

Гнучкість, мобільність, самоосвіта! Сфера гнучка, не має точних меж, тому й пристосовуєшся до реалій індустрії, про мобільність не буду й говорити – це одна з домінант нашого університету. Щодо останньої навички – в університеті навчили правильно обирати вектор і самостійно шукати потрібні знання для розвитку у сфері.

 

  • Ти не назвала створення ілюстрацій та дизайн, хоча й маєш чималий досвід у цих сферах...

 

Якраз університет подарував навичку самостійно навчатися дизайну й створенню ілюстрацій, але аж ніяк цьому не навчив – все ж, фах трохи інший)

 

  •  Тож ти плануєш працювати ілюстраторкою книжок чи вже працюєш?

 

Ще рік тому я справді мріяла бути ілюстраторкою, але зараз відчуваю, що оживляти ілюстрацію значно цікавіше і тому дуже сподіваюсь після кількох місяців практики піти вже у моушн-дизайн та анімацію!

 

Зараз я працюю частково за фахом: трохи з поліграфією, трохи з вебдизайном, трохи з ілюстрацією. Універсальність сьогодні – наше все!

 

  • Певен, ти досягнеш своєї мети! До речі, про досягнення... Яку зі своїх студентських звитяг ти вважаєш головною?

 

Чесно, тяжко відповісти... Що в плані знань, що в плані роботи з новими програмами та комунікацією під час навчання – усе це виклики й щоразу, навіть коли зазнаю невдачі, я рада досвіду і тому, що ступила на нову сходинку.

 

  • Тобто нагороди, грамоти, дипломи та, зрештою, іменна стипендія для тебе не досягнення?

 

Це радше приємні сюрпризи! З дитинства батьки привчали не ставитися до  оцінки чи перемоги як самоцілей, натомість кайфувати від процесу роботи над тим, що подобається або й не подобається, бо ж негативний досвід – теж досвід. 

 

Кожен конкурс був можливістю попрацювати над новим крутим проєктом, зібрати для нього команду. Бали, знову ж, були лише результатом і в певних моментах показували мій прогрес у дисципліні, особливо щодо англійської, коли через оцінювання ти бачиш, як зростає рівень володіння мовою.

 

  • Тоді що для тебе успіх?

 

Поняття "успіх” – річ нестабільна. Сьогодні для мене успіх – це знайти баланс між роботою, відпочинком та часом на рідних і друзів, при цьому знову ж кайфувати від процесу в усіх трьох сферах!

 

  • Знаю що нас читатимуть майбутні студенти-видавці. Що ти можеш порадити молодшим колегам?

 

Можливо це трохи банально, але – казати "так" будь-яким можливостям! Я живу за принципом "краще зробити та пошкодувати, ніж не зробити й пошкодувати ще більше" Тому треба експериментувати у своїй сфері, йти на контакт і не боятися падінь!

 

МАРГАРИТА ЛИЗОГУБ: МИ ДОПОМАГАЄМО СТУДЕНТАМ STEM-СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

Сьогоднішня героїня рубрики #ТВОРИТИ_І_ПЕРЕМАГАТИ ― Маргарита Лизогуб, студентка-медик та президентка громадської організації ShiHunt.  

Її проєкт покликаний допомогти студентам STEM-спеціальностей (біологія, фізика, хімія, інженерія, медицина) відшукати нові можливості для самореалізації.

Про ShiHunt, навчання на карантині та ковідні теорії змов читайте в інтерв'ю.

Записала інтерв’ю Марія Скробат

 

У цій серії інтерв'ю ми говоримо про успіх. Що для тебе означає успіх? 

 

Для мене успіх ― це про відчуття того, що ти на своєму місці. Якщо ти виконуєш свою роботу, вона приносить тобі задоволення, навколо тебе є чудові люди, з якими ви дихаєте одним повітрям і мислите однаковими категоріями, якщо ти прокидаєшся вранці з розумінням того, що новий день принесе ще більше яскравих пригод ― ймовірно, ти успішна людина. Або як мінімум самореалізована у власних очах.

 

Ти ― президент ГО «SciHunt» Як узагалі з'явилася ваша організація? 

 

Минулого року мені пощастило потрапити на проєкт YouCamp4 від Фонду Віктора Пінчука. Суть проєкту передбачала розробку рішень проблем, що відповідали цілям сталого розвитку. 

Коли я переглядала список запропонованих тематик, інтердисциплінарна наукова конференція здалась мені найперспективнішою опцією і я доєдналася до цієї команди. Ініціатором нашої діяльності був Ярослав Заплатніков, який запропонував цю ідею.

І от, протягом 9 інтенсивних днів ми працювали над розробкою проєкту, змінювали формати, проводили консультації й сформували концептуальну основу нашого проєкту. Однак, тоді ми не виграли, адже наша ідея не відповідала своєму часу. Пропонувати офлайн або змішаний формат в часи Covidy було доволі відчайдушно. 

YouCamp закінчився, команда кілька разів зустрічалась в Києві, та ми стояли на мертвій точці. Адже ми були просто групкою зацікавлених студентів з різним бекграундом. Саме тоді стало очевидним, що нам потрібна організація. Так, наша команда з 13 відчайдухів заснувала ГО «SciHunt», цю історію ми пишемо і зараз.

 

В чому унікальність вашого проєкту? 

 

Ціль нашого проєкту ― створити міжнародну комунікаційну платформу для молодих вчених STEM-спеціальностей та дати їм можливість отримувати корисні контакти, зібрані в єдиному просторі. Власне нашою особливістю є те, що ми пріоритизуємо інтердисциплінарність. Для нас важливим є різномаїття бекграундів, наукових і соціальних позицій. Оскільки ми частина нашої цільової аудиторії, то команда докладає максимум зусиль для вирішення спільного болю.

 

Однією із ваших рубрик є тайм-менеджмент. Яку пораду з тайм-менеджменту ти б могла дати студентам перед сесією?

 

Найкраще, що ви можете зробити перед сесією ― це отримати про неї максимум доступної інформації й розставити пріоритети.

Що більше ви знатимете про час, формат, особливості іспиту, тим легше вам буде розподілити час. Якщо необхідно вивчити велику кількість тестів ― вчіть порціями, в перервах між іншими видами діяльності. Потрібно зазубрити хімічну формулу з біохімії? Використовуйте маленькі аркушики паперу й малюйте знову й знову. 

Найбільша ведмежа послуга, яку ви можете зробити собі ― це зубрити в останню ніч. Якщо не хочете на іспиті розповідати про лікування вірусів антибіотиками ― дайте собі час спочити й переконайтеся в тому, що ви не виснажені як фізично, так і розумово.

 

Поговоримо трохи про тебе. Ти навчаєшся на медика. Чому вирішила стати лікаркою? 

Значною мірою я пішла в лікарську справу завдяки моїй мамі. Слухаючи вечорами історії про її пацієнтів, про нові підходи до лікування та діагностики, я поступово закохувалась у медицину. До того, мені завжди подобалось працювати з людьми, мене дуже цікавили питання генетики, тому вибір на користь цієї професії ні для кого не був несподіванкою.

 

Говорять, COVID-19 змінив реальність назавжди. Світ вже не буде таким, як раніше. А як карантин змінив твоє життя? 

 

Насправді карантин дозволив мені бути значно ефективнішою. Якщо в часи очного навчання я витрачала близько 3 годин на транспорт, сиділа на парах, навіть якщо нічого не відбувалось, то зараз мій графік набагато більш гнучкий, я можу о 19 бути на зустрічі по проєктах, а о 20 вже сидіти на роботі. 

З карантинних складнощів викликом було переводити мій англомовний проєкт в онлайн-формат, адже приходити на розмовні заняття ― це певною мірою ламати свої бар‘єри та виходити з зони власного комфорту.

Тому коли ти не бачиш очей інших людей, не маєш чіткої прив‘язки до місця і часу ― доволі велика спокуса нічого не робити, відкласти до іншого разу абощо.

Ще одна істотна проблема ― це ускладнення доступу до пацієнтів. Власне на четвертому курсі моє покоління мало б почати отримувати практичні навички, вчитися взаємодіяти з людьми, однак ми практикуємось лише на симульованих пацієнтах в задачах. Певне, що старшим курсам в цьому аспекті ще важче. 

До цієї ж проблеми належить і втрата можливості закордонних стажувань, які зараз потихеньку повертаються й узгоджуються із врахуванням нових реалій.

 

В останні місяці інфопростір переповнений теоріями змов щодо карантину та вакцинації. Якби ти могла нагородити антипремією найбезглуздішу з них, то що за теорія це була б?

 

Не дуже люблю питання про COVID-19. Мені здається, що цієї тематики настільки багато в інформаційному просторі, що ми поступово досягаємо зворотнього ефекту і породжуємо ще більшу байдужість у немедичної спільноти. Якщо обирати найгеніальнішу теорію з тих, що я чула за карантин ― мій абсолютний переможець: теорія про поширення SARS-Cov2 через мережу 5G. Мені важко уявити собі, які асоціативні зв‘язки формувалися в авторів цієї нісенітниці.

ОЛЕКСІЙ ТАРАСЕНКО: “ЗАПЛАНОВАНЕ НЕ СПРАВДИЛОСЬ, АЛЕ ЦЕ Ж НЕ КІНЕЦЬ…”

251557475_3018260891750263_3617431790840127257_n.png

 

Участь у суспільному житті ― це право кожної людини, у тому числі людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення (люди похилого віку, вагітні жінки). Тема інклюзії в Україні набирає все більшого розголосу. Та чи є з того результат?


Наш герой Олексій Тарасенко  ― студент 3 курсу, спеціальності “Право”, координатор проєкту “ГучніЖести”, що створює культурно-мистецькі продукти у формі театралізованих екскурсій із перекладом на жестову мову, доступних для людей з порушенням слуху, популяризує українську культуру серед нечуючої спільноти.

Про успіх та виклики, про вже зроблене і заплановане, про проблеми інклюзії та гроші й непереборне бажання змінити українське суспільство читайте у нашій рубриці #ТВОРИТИ_ТА_ПЕРЕМАГАТИ.

Записала інтерв’ю Яна Чепурнова

Чому ти обрав саме цей напрям для професійної реалізації?

При виборі фаху був орієнтований і націлений на журналістику, проте вирішив перестрахуватися, обравши фах, який буде ближчий до смаку після журналістики, тож це було право. Мій вибір склався таким чином, що після складання вступних іспитів мав можливість вступати на будь-який з цих двох напрямків. У душі я дослідник цього світу, тому вирішив спробувати реалізуватися в юриспруденції, адже вже в 9 класі я орієнтовно зрозумів, що тре робити в журналістиці, і абсолютно не шкодую про вибір. Журналістика перестала вабити, а от юриспруденція стала дуже цікавим і приємним доповненням до життя. Якщо говорити саме про реалізацію себе як юриста в майбутньому, то в принципі бачу себе в цій сфері, починаю “відчувати” її. Конкретніше про плани на майбутнє не скажу, бо то наполеонівські плани під грифом “засекречено”. Треба бути неочікуваним і несподіваним.

Що для тебе означає слово "успіх"?

Успіх ― поняття дуже неоднозначне, це суб'єктивна штука. Для мене успіх досягнення чітко поставленої цілі, ще й на рівень більше ніж є. Адже просто досягнення цілей не вважаю успіхом, а коли перевершуєш себе ж у цьому ― це може претендувати на таке звання.

Ознаки успіху:

а) не є випадковістю;

б) має бути докладено максимум зусиль і часу, якщо це того потребує;

в) успіх інших не є твоїм успіхом, якщо мова йде про командну роботу. Або успіх чийсь конкретно, або всієї команди;

г) успіх завжди має провокувати подальші плани, тільки якщо це не передсмертний план дій;

д) від шляху треба кайфувати.

Та і взагалі, у самурая немає цілі, у самурая є тільки шлях. 

"Гучні Жести"  ― що це? Яка мета?

Постійно коли питають, я вже розумію, що я постійно кажу все одне й те саме про нього. Кажу, що можете ознайомитись на сторінці проєкту.

Але якщо серйозно, то це в першу чергу проєкт про команду. Це не студентський проєкт, ні в якому разі, адже команда велика: це і викладачі, і просто зацікавлені люди, і студенти й не студенти, і іноземці не студенти. Дуже різний контингент. Це проєкт про включення людей з нозологією слуху у суспільство. Театралізовані екскурсії, це тільки одна з форм того, яким чином ми це можемо робити.

Як створювався проєкт "Гучні Жести" і яка твоя роль в ньому?

Створювався проєкт “ГучніЖести” дуже живо, на легкій ноті, і в різних ситуаціях. Ми з Ірою ходили й в бібліотеки, і в кав'ярні, і в бари, сиділи просто неба, в гостях один в одного. Брали свої блокноти, багато спілкувались, думали, моделювали й так далі. Коли вже народилась більш менш чітка і реальна думка про форму проєкту і засоби його реалізації, почали доєднувати людей у команду. Спершу нам дуже багато в чому допоміг колега і просто хороший друг з Ізраїлю, який працював над нашим дизайном сторінок, розробкою самих сторінок тощо. Ну а потім вже понеслась! Така невелика компанія з 20 людей почали плідно працювати над однією ідеєю, і це було щось неперевершене!

Скільки людей зараз працює над проєктом? Хто за що відповідає?

Зараз нас не менше, але працюємо в іншому режимі. Зараз в основному працює Іра: це і ведення сторінок, це картинки, тексти, комунікація, грант виграний навесні, який вже теж потроху, але впевнено реалізовується. Зараз інша ситуація, пошук форматів, пошук сил і натхнення для подальшої роботи.

Проблеми інклюзивного середовища в нашій країні досить відомі. На державному рівні перша леді намагається їх вирішувати. Але у вашому випадку шукати ресурси для реалізації "Гучних жестів" набагато складніше. Де та в кого ви шукаєте підтримки, та в чому вона полягає?

Ну і молодець перша леді, що можна додати… Я, чесно кажучи, не в курсі чим саме вона займається, для мене це зараз виглядає скоріш як якийсь стандартний варіант подружжя президента, коли чоловік ― президент, а дружина ― благодійниця.

Наш головний ресурс ― люди в команді. Без них ніщо не може існувати. Тому в принципі, всі наші задачі виконувались без додаткових ресурсів. Тільки люди, час, корисні знайомства ну і натхнення, звісно. Окремою категорією ресурсів є гроші. Це напевно можна було б віднести до проблемних питань, бо одна справа написати й подати грант з розписаним кошторисом, інша справа, що ми з юридичної точки зору не можемо виконувати 98% фінансових операцій, в тому числі й отримання цих коштів. Але проблеми існують для того, щоб їх вирішувати, а не для того, щоб вони ускладнювали життя, тому частково цей ресурс у нас є. Ми, наприклад з коштів отриманих за перемогу в конкурсі проєктів замовляли наші чудові торби, які розігрували й просто дарували, самі теж вкладались, не дуже, але було діло.

Зараз новий етап, непевне, контакту з питанням грошей, бо Ірина виграла грант під реалізацію нового нашого напрямку, який саме зараз у розпалі своєї підготовки до представлення.

Але все ще питання отримання фінансової підтримки лишається відкритим.

Як вимірюється результативність проєкту "Гучні Жести"?

Результативність вимірюється дуже неоднозначно, кожен має своє бачення проєкту. Але кожна виконана задача є результатом. невиконана теж, до речі. Велика кількість всього була зроблена: курс уроків вивчення жестової мови, освітні відео, екскурсія в ВРУ, доповіді з тезами на наукових конференціях. Для мене найбільший результат ― вибудувати комунікацію в команді, де за доволі короткий час, всі стали дуже близькими один для одного, адже розуміння і відчуття поняття “ми” для мене найцінніше. Результативність змінюється залежно від поставлених цілей, а це для мене дуже не динамічне поняття.

Чи немає відчуття, що проєкт "Гучні Жести" не досягає поставленої мети та не викликає зацікавлення в суспільства? 

“ГучніЖести” досягають поставлених цілей. Принаймні короткострокові цілі всі досягнуті. Як мінімум саме існування такого продукту у вільному доступі є досягненням мети в якомусь сенсі, адже за нами постійно спостерігають, контактують з нами. Про нас знає спільнота нечуючих, що теж дуже важливо, адже таким чином ми в якомусь сенсі місток комунікації між чуючими й нечуючими. В принципі видимість є досягненням цілі.

Звісно, жодної з екскурсій ще не було проведено, ми не маємо акторів які б знали жестову. Заплановане не справдилось, але це ж не кінець, та і самі ми собі постійно приймаємо рішення про ймовірні зміни напрямів роботи. Це нормально, бо це є життя проєкту, воно неоднорідне і динамічне.

Чи траплялись негативні історії під час заходів, які проводяться командою "Гучних Жестів"?

Жодної негативної ситуації! Кожна потенційна проблема є досвідом і уроком, принаймні, коли це сприймається з цієї точки зору.

Яка позитивна історія, пов'язана з "Гучними Жестами", запам'яталася найбільше?

Якоїсь особливо яскравої ситуації важко згадати, багато приємних моментів не дають чомусь особливо виокремитись.

Найприємніше те, що ми ростемо разом з проєктом. Проєкт може існувати без людей навіть коли ми не працюємо. Існування наших сторінок у соцмережах все одно є діяльністю проєкту, хіба що пасивною, і це просто ще одна приємна плюшка до всього іншого, що є.

Чого ви встигли досягти за час існування проєкту?

Досягли напевно високо рівня комунікації в команді, навчилися спілкуватись і розуміти один одного як тре. Навчились налаштовувати комунікацію з іншими організаціями, проєктами, людьми тощо. ГучніЖести знають багато людей, багато хто просто десь щось чув, і це підвищує рівень видимості, що своєю чергою підкріплює “успішність” проєкту.

Окрім команди однодумців "Гучних Жестів", чи маєш ти друзів, які теж активно підтримують і допомагають у розв'язанні проблем інклюзивного середовища? У чому полягає підтримка/допомога цих людей?

На жаль, ні. Багато хто з друзів просто став цікавитись темою інклюзії, почали переосмислювати свої думки й багато чого іншого.

За успіхом  ― майбутнє. Які плани на найближчий час маєте з командою?

За успіхом  ― майбутнє, чи за майбутнім  ― успіх? Планів завжди багато, але багато і протилежних штук. В основному це про особистісне кожного. Кожен учасник проєкту, в першу чергу, переслідує свої цілі, альтруїстів мало знаю. І це треба враховувати.

Зараз ми трохи в підвішеному стані, стані визначення з усім. Це пов'язано і з тим, що важко бути повністю включеним у роботу через велику кількість ще й інших справ. Але плани є, завжди тримаємо інтригу!

Якою ти бачиш ситуацію з інклюзією в Україні через 5 років?

Важко сказати. Щодня ситуація в інклюзії змінюється, не тільки в позитивну сторону. Кидає туди-сюди. Але як-не-як ситуація змінюється, і можна лише сподіватись, бажати й докладати зусиль, аби загальна картина поліпшилась.

«УСПІХ – ЦЕ ТОЧНО ПРАЦЯ, АЛЕ З НОТКОЮ ТАЛАНУ» – ІРИНА ЗАЯРНЮК

 

248999400_630288467974580_1574015469939498401_n.png

«Пхе! Кожум’яцька простота!» – саме так пихата Єфросина Рябкова з п’єси «На Кожум’яках» іронізує про киян під час вистав. Дійства організовує креативна спільнота Університету Грінченка – Бюро театралізованих екскурсій. Зазвичай Єфросина носить ошатну сукню та довгі рукавички. А коли ми зустрілися з цією панянкою для інтерв’ю, вона вдягла чорний капелюшок і перевтілилася у містифікаторку Містикиню. Про багатогранну героїню  – авторку психоделічної п’єси, грінченківську стипендіатку та актрису екскурсійного жанру – читайте далі в нашій традиційній рубриці #ТВОРИТИ_І_ПЕРЕМАГАТИ. 

Інтерв’ю взяла МАРІЯ ПАНОВА, студентка 4 курсу Інституту журналістики.

_1.jpg

 

Ірина Заярнюк здобуває освіту соціального педагога в Університеті Грінченка, керує проєктами, що покликані допомагати людям з порушеннями слуху, пише неймовірні тексти та  п’єсу про складного підлітка – себе у минулому! Ми разом шукали місця сили на Подолі, а потім довго і по-дружньому говорили, сидячи під сонечком на довжелезних сходах Пейзажної алеї. Тим часом диктофон підслуховував нашу розмову. 

 

_1.jpg

 

У цій серії інтерв’ю ми говоримо про успіх. Що для тебе  успіх?

Найбільший успіх для мене – це гармонія у житті. Коли ти максимально працюєш над тим, щоб розкривати свій творчий потенціал, але при цьому інші сфери життя гармонізовані, ти почуваєшся щасливим, реалізованим. Все як у піраміді Маслоу – від базових потреб до найвищих, коли досягаєш найвищого щаблю – самореалізації, і всі попередні потреби задоволені, це, напевно, і є успіх.

Ти завжди хотіла стати соціальним педагогом, чи підліткові мрії були іншими?

Підліткові мрії були іншими. Я вступала до коледжу тому, що знайшла спеціальність «Видавнича справа», і власне хотіла бути журналісткою, редакторкою, людиною, пов’язаною зі словом. Мені треба було потрапити на бюджетне місце, але я не пройшла конкурсний відбір, була 11-та у рейтинговому списку, а бюджетних місць було 10. Тому, як запасний варіант, вирішила обрати соціальну педагогіку. Напевно, доля розпорядилася саме таким чином. Зараз ні про що не шкодую, бо ця професія – теж про мене. Можливо, більше про мене, ніж журналістика, хоча складно говорити. Мені подобається бути між людьми, говорити про їхні права, про соціальні проблеми.

Торкнімося теми інклюзивності: як надихнути світ ставитися до людей з інвалідністю без образливих штампів та як до рівних?

Ця тема дуже важлива у моєму житті, вона торкається особистого бекграунду:  я маю батьків з інвалідністю, тато і мама – з порушеннями слуху. З дитинства жестова мова  – друга рідна. Проблема, як надихнути світ… Треба мати набір цінностей! Безумовно, у кожного набір цінностей свій, проте в кожному житті людини має бути інша людина, адже ми – істоти соціальні. Варто поважати гідність інших. Треба просвіта. Треба інклюзія в освіті. На жаль, не всі керівники навчальних закладів здатні сприймати інклюзію у власному освітньому середовищі. Хоча це дуже важливо: необхідна включеність, а не сегрегація! Насправді інклюзія починається з нас, коли ми всередині своєї голови приймаємо інших незалежно від того, які у них є ознаки.

Нині в тренді волонтерити і брати участь у різних проєктах. Якими проєктами нині займаєшся?

Найперший, звісно, «Гучні жести». Це мій проєкт, в якому я співорганізатор і співкоординатор. «Гучні жести» – це більшість з того, що я роблю, це моя особлива життєва історія, моя дитяча пісня і мрія. Проєкт про інклюзію в культурі, про доступність культурного контенту і продукту. «Гучні жести» – це про мене, про спогади з дитинства, коли я усвідомлювала, що з батьками я не можу піти в кінотеатр, тому що вони не чують, а субтитрів немає. З батьками не можна піти у музей чи на екскурсію, тому що перекладу на жестову мову немає, я розуміла, що з батьками не можу  послухати улюблену музику. Тому «гучні жести» – це особиста історія, яку я несу для того, щоб культурного продукту для людей з порушенням слуху було більше. Ми подали його на фінансування від Британської ради і успішно пройшли на міні-грант проєкту соціальної дії, тому будемо зараз реалізовувати. 

А в чому ж суть проєкту, що він передбачає?

Першочергова мета проєкту – перекласти жестовою мовою та провести декілька театралізованих екскурсій у співпраці із ініціативою "Бюро театралізованих екскурсій", доступних для людей з порушеннями слуху. Проте за рік реалізації ми зіштовхнулися із деякими ризиками, яких не передбачали, і один із них – пандемія. Врешті, за цей час ми провели декілька занять із жестової мови для наших акторів, займалися просвітництвом у соцмережах, співпрацею з іншими ініціативами, проте  жодної доступної театралізованої екскурсії донині ми не провели. Зараз ми на етапі переосмислення нашої діяльності, перегляду векторів розвитку, готуємо для втілення нові ідеї. Глобально «Гучні Жести» – про інклюзію у культурі.

Які ще активності поєднуєш? Мені відомо, що раніше ти працювала копірайтеркою? Про що зараз пишеш?

Я займаюся волонтерством у деяких громадських організаціях, наприклад, «Спілкуйся», де я є комунікаційною менеджеркою, SMM-ницею, але ми зараз на стадії створення нових проектів. Колись працювала копірайтеркою, тоді мені було 16. Писала для якоїсь IT-компанії SEO-тексти, про якісь залізобетонні кільця, про весільні обручки… Це був дуже дивний досвід, але саме тоді я навчилася структурувати тексти. Нині займаюся  копірайтингом, але централізовано для громадських організацій. Нещодавно писала для аптекарського журналу про людей з порушеннями слуху до Всесвітнього дня слуху, писала декілька текстів до інформаційної кампанії щодо доступності місцевих виборів. Коли трапляється така робота, залюбки пишу.

 

_2.jpg     _3.jpg

 

Сьогодні ти вдягла цей чудовий капелюшок. Що означає ця костюмована історія? 

Це теж частинка мене. Я беру участь у Бюро театралізованих екскурсій, але тут радше не менеджерую, а допомагаю в організаційних питаннях. І як актриса  граю декількох персонажів: Містикию, Єфросину Сидорівну Рябкову, Зоську Голубковську з роману «Місто», матір Катерини Білокур, жебрачку. Насправді кожен жіночий персонаж відгукується по-своєму, коли бачу свою проблему чи особливі риси. Мені подобається грати пихатість Єфросини, а зараз мій улюблений персонаж – Зоська Голубковська, образ якої припав мені до душі разом з її історією кохання.

Що для тебе стало найбільшим успіхом за студентські роки?

Складно визначитися, бо  уся та сукупність подій і заходів, де я беру участь, насправді і є шармом мого унікального успіху. І активність у студентському самоврядуванні, і Бюро театралізованих екскурсій… Саме це і робить мене мною. А ось Грінченківська стипендія – відзнака, яку я рада і щаслива мати. Іменна стипендія – відмітка мого життя, яка засвідчує, що я рухаюся у правильному напрямку, у гармонії разом із цінностями – корпоративними та власними. Я щаслива знати, що своїм життям і  діяльністю буквально за 100 років після життя Бориса Грінченка частково несу його місію. Коли я йшла до коледжу, мала на меті взяти від студентського життя все, і мені здається, що за ці я роки спробувала все, що могла.

 

_6.jpg

 

Що треба для успіху – талан чи наполеглива праця?

Тут згадуються слова з опису Бориса Грінченка, який працював більше, ніж жив. Мені його постать як ідейного лідера надто імпонує, багато в чому я на нього рівняюся. Успіх – це точно праця, але з ноткою талану, удачі. Важливо, звичайно, опинитися у правильному місці у правильний час, але після варто ще багато попрацювати, аби це дало результати. Треба бачити, до чого ти йдеш, яка твоя мета, що ти хочеш сказати своїм життям у цьому світі. Якщо ти хочеш зробити цей світ кращим, ніж до твоєї появи, то, звичайно, треба працювати і працювати, крок за кроком творити різні продукти – культурні, освітні, породжувати нові ідеї.

А згадай свою найпершу роботу. Якою вона була?

Спершу я була промоутеркою,  роздавала листівки на «Палаці» у свої 13 років. Це був цікавий досвід, бо я була ще школяркою. Дуже хотілося кишенькових грошей, щоб купувати собі всілякі штуки. Я стояла зі своїм напарником, якому було 50+ років, жителем Ізраїлю, що,  вочевидь, теж потребував грошей. Під час роботи я розпитувала його про життя, а  він багато чому мене навчив, зокрема, як правильно вручати ті листівки. Скажімо, коли о 8 ранку повз нас проходили мами з дітьми, які іноді плакали, він давав їм газети зі словами «плаче, тому що газету хоче». І хоча цього чоловіка я жодного разу потім  не бачила, проте  відчула, що саме мене змінює та рухає до дій, – це люди. 

 

_4.jpg

 

Бюро театралізованих екскурсій наче відроджує стародавній Київ. Зараз ми з тобою сидимо на таємничих сходах, де ми вперше і познайомилися з тобою  майже рік тому.  Яким для тебе є місце сили?

У мене є спеціальний персонаж – Містикиня, яка  відчуває місця сили скрізь. Це збірний образ із екскурсії «Київ часів Бориса Грінченка», специфічна панянка, котра  містифікує що завгодно, всім намагається довести присутність  драконів у просторі. Проте вона відчуває місця добра і сили. Особисто для мене місця сили – це маршрути, якими ходить Бюро театралізованих екскурсій. Це Київ Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, або, скажімо, Валеріана Підмогильного. Коли я просто гуляю Києвом і проходжу через свої екскурсійні точки, щоразу виникають флешбеки – згадую якісь ситуації. Коли поганий настрій, то гуляю Золотоворітською і щоразу згадую улюблену фразу  «я відчуваю тут сильні енергетичні потоки!» А ще одне місце сили – наш ректорат на старовинній Бульварно-Кудрявській. Мені подобається гуляти Львівською площею.

 

_2.jpg

 

Підгледіла у соціальних мережах – ти вже маєш п’єсу «Марсіанські хроніки Троєщини».  Яка історія лягла в основу твору?

«Марсіанські хроніки Троєщини» – це моя перша п’єса, яку написала випадково. Мій друг покликав взяти участь у Тижні актуальної п’єси: «Це точно про тебе, тобі це треба зробити». У передостанній день перед дедлайном я її написала. Атмосфера твору – морок, примітив, невігластво і світло дитинства, яке вивищується над цими явищами. П’єса автобіографічна, про зростання маленької мене у межах великого району на Лівому березі. І про переростання цих меж. У якомусь сенсі цей твір – застосована мною психодрама з метою пережити минуле. Центральні проблеми – соціокультурний зріз типового середовища «вуличного» зростання дітей: пиво, волання примітивних попсових пісень, «глибокодумні» повчання сусідів, які стають значущими дорослими замість батьків.

Це твір про біль, про бабусю, яка жила з ПТС-ом і померла від раку, про бар'єри комунікації із батьками, які не чують у прямому сенсі слова. Все – у минулому часі. Тому читається з легкістю, я б сказала. Хотілося помістити мою маленьку історію в океан схожих, що робить їх усі  типовими. Маленька дитина. І ще сотні маленьких дітей, які, можливо, перебували у схожих умовах, звучать крізь цей твір. 

Я чула, що арт-терапія допомагає побороти такі темні спогади, тому шукаю натхнення в музиці. Де ти черпаєш його?

Намагаюся опанувати музичний інструмент, і саме нещодавно його придбала. Це скрипка. Мені з дитинства дуже подобалося її звучання, тужлива мелодія,  глибока і прониклива. Мені хочеться грати на цій скрипці, плакати скрипкою. Роблю лише перші кроки: вмію тримати її правильно, смичком  водити і трохи видобувати звуки. 

 

_5.jpg

 

Світ  “помішаний” на кейсах, на конкретних порадах. Ти маєш такі для студентів? 

Я бажаю студентам, і не тільки, бути собою, бо це найважливіше. Бажаю мати свій стрижень і свою думку, вчитися долати комплекси, відкидати очікування інших і свідомо розуміти, про що твоє життя. Не бійтеся хапатися за все, за що можна вхопитися, пробуйте себе у кожному проєкті, подавайте заявки. Буває так: одного разу можеш  зіграти роль жебрачки, а потім зрозумієш, що хочеш будувати своє життя довкола театру та соціальної роботи. Кожному –  своє.

ДМИТРО ПОТАПОВ: «ОТОЧЕННЯ – ЦЕ МІЙ РЕСУРС»

246469957_1223744924777982_4305434551414678973_n.png

Дмитро Потапов, навчаючись на Факультеті права та міжнародних відносин Університету Грінченка, розширив свій фах, вступивши до Інституту журналістики. До цього був активним учасником органів студентського самоврядування: член Ради студентського самоврядування, голова Ради студентського самоврядування, член Студентського парламенту Університету. Про це читайте у нашій постійній рубриці #ТВОРИТИ_ТА_ПЕРЕМАГАТИ

Інтерв’ю взяв АНДРІЙ СІНЬКО, студент V курсу Інституту журналістики

Досить часто люди будують свій особистий бренд за рахунок свого успіху. Що для тебе є успіх?

Існує думка, що «успіх» це матеріальне забезпечення, статус тощо. Особисто для мене це той момент, коли ти можеш сказати, що витратив свій час не дарма,  коли внутрішньо відчуваєш, що зробив щось нереально круте, але аналізуєш і наступного разу робиш ще краще; коли залишаєшся людиною, не дивлячись на всі етапи, які довелось пройти. Це багатогранна і безмежна річ. Вищезазначені складові це лише можливий супровід або наслідкові речі, але точно не головні показники успіху.

Як на твій успіх вплинув Університет Грінченка?

В університеті насправді багато можливостей знайти себе та розвиватися. Крім навчання, мені пощастило стати членом Ради студентського самоврядування та Студентського парламенту на цілих два роки. Цей час подарував мені можливості, яким я завжди казав «так», щодня стикаючись із новими викликами, які робили мене сильнішим та мудрішим.

Яким чином твоя активна діяльність вплинула на формування тебе як особистості?

Студентський активізм це неймовірна школа, яку потрібно відчути на собі. За той період довелося пережити декілька ситуацій, коли я думав: «та за що ж воно так». Однак зараз я дякую та йду далі, не озираючись. Я нині більше розумію цінність часу і людей.

Які проєкти, організовані разом з командою органів студентського самоврядування, стали найбільш знаковими?

Проєкт мого серця Miss&Mister Grinchenko University. Він не лише про танці, співи і гарні костюми.  За цим стоїть щось більше. Він про довіру до нових людей, про повагу один до одного, про здатність до комунікації, про свій внутрішній стержень, про креатив, силу витримки, тайм-менеджмент та безліч речей, котрі, на жаль, мало хто бачить.

Чому ти вирішив розширити свій фах і вступити на «Медіакомунікації»?

Ще під час вступу на бакалаврат за спеціальністю «Міжнародна інформація» я ознайомився з описом програми на сайті і мені надзвичайно сподобалося те, що я маю можливість обирати спеціалізацію. Тоді я визначився щодо «Міжнародних медіа-комунікацій». Відповідно, пройшовши цей етап під назвою «бакалаврат», я вирішив, що хотів би поглибити знання у цій галузі. Нині я закінчив 5-й курс і дуже вдячний собі за те, що дослухався до себе минулого року.

Як тобі вдається поєднувати роботу та навчання? Що тобі допомагає? 

Тут напевно скажу, що роботу й навчання поєдную ще з 2-го курсу. Зараз працюю в медіа компанії «Dzen.hub», одним із напрямів котрої є рекрутинг та висвітлення вакансій у діджитал галузі. До компетенцій компанії також входить співпраця з блогерами, повний цикл роботи з інфопродуктами, ком’юніті-агентство «OMG», SMM-агенція «kukuruza.blog», музичний лейбл «enko» тощо. До лейблу, до речі, входять такі артисти як alyona alyona i KALUSH. 

Якраз оточення і є  мій ресурс. Це круто, коли ти спілкуєшся з людьми, які постійно відкривають щось нове для тебе. Звичайно, важливе не тільки професійне оточення, а й сім’я та друзі. Мені важлива їхня підтримка та довіра. Організація, у якій ти працюєш, має досить широкий спектр надання послуг. Які обов’язки у тебе?

Взагалі спочатку я прийшов на вакансію менеджера відеопродакшену, проте згодом мені запропонували спробувати себе на посаді SMM-менеджера. Також я працюю над побудовою бренду в Інтернеті і конкретно у соціальних мережах. 

Сучасний світ перейшов в онлайн. Що для тебе соціальні мережі? Просто пасивне споглядання чи можливість реалізувати свої амбіції та продемонструвати себе?

Соціальні мережі це можливості. Я прихильник того, щоб розглядати їх як окремий вид медіа. Більшість блогерів повністю не розуміють впливовості їхньої персони в інтернет-просторі. Одна їхня публікація може спричинити розголос проблеми на мільйонну аудиторію. Існує думка, що деякі батьки співвідносять погані вчинки своїх дітей з поведінкою блогерів. Мовляв, що це все дурня всесвітня, «кому ти віриш?» тощо. Соціальні мережі це часто про можливість бути почутим. Можливо, комусь саме цього й не вистачає. 

Як ти думаєш, чи зможуть університети повернутися до традиційного навчання в аудиторіях, чи все-таки онлайн-навчання буде в пріоритеті?

Я думаю, що колись навчання знову буде в аудиторіях, проте не так, як раніше. Точно буде певне оновлення системи. Більшість підмітила деякі переваги у дистанційному навчанні. 

На яких саме перевагах дистанційного навчання можна акцентувати?

Це, однозначно, мобільність. Де б ти не був, нині з будь-якого пристрою можна відвідати пару чи захід, аби був забезпечений безперебійний доступ до Інтернету. Іноді і з ліжка можна бути надзвичайно продуктивним. Також перевагою є те, що кожен може обирати свій темп. Наприклад, прочитати лекцію на ЕНК, а завдання виконати протягом тижня, самостійно визначивши день.

Дозволяйте собі помилятися і відпускайте “клоунів” з вашого життя, цирк має гастролювати.

 

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Ви тут: Головна Про нас Події