«УСПІХ – ЦЕ ТОЧНО ПРАЦЯ, АЛЕ З НОТКОЮ ТАЛАНУ» – ІРИНА ЗАЯРНЮК

«Пхе! Кожум’яцька простота!» – саме так пихата Єфросина Рябкова з п’єси «На Кожум’яках» іронізує про киян під час вистав. Дійства організовує креативна спільнота Університету Грінченка – Бюро театралізованих екскурсій. Зазвичай Єфросина носить ошатну сукню та довгі рукавички. А коли ми зустрілися з цією панянкою для інтерв’ю, вона вдягла чорний капелюшок і перевтілилася у містифікаторку Містикиню. Про багатогранну героїню  – авторку психоделічної п’єси, грінченківську стипендіатку та актрису екскурсійного жанру – читайте далі в нашій традиційній рубриці #ТВОРИТИ_І_ПЕРЕМАГАТИ. 

Інтерв’ю взяла МАРІЯ ПАНОВА, студентка 4 курсу Інституту журналістики.

Ірина Заярнюк здобуває освіту соціального педагога в Університеті Грінченка, керує проєктами, що покликані допомагати людям з порушеннями слуху, пише неймовірні тексти та  п’єсу про складного підлітка – себе у минулому! Ми разом шукали місця сили на Подолі, а потім довго і по-дружньому говорили, сидячи під сонечком на довжелезних сходах Пейзажної алеї. Тим часом диктофон підслуховував нашу розмову. 

У цій серії інтерв’ю ми говоримо про успіх. Що для тебе  успіх?

Найбільший успіх для мене – це гармонія у житті. Коли ти максимально працюєш над тим, щоб розкривати свій творчий потенціал, але при цьому інші сфери життя гармонізовані, ти почуваєшся щасливим, реалізованим. Все як у піраміді Маслоу – від базових потреб до найвищих, коли досягаєш найвищого щаблю – самореалізації, і всі попередні потреби задоволені, це, напевно, і є успіх.

Ти завжди хотіла стати соціальним педагогом, чи підліткові мрії були іншими?

Підліткові мрії були іншими. Я вступала до коледжу тому, що знайшла спеціальність «Видавнича справа», і власне хотіла бути журналісткою, редакторкою, людиною, пов’язаною зі словом. Мені треба було потрапити на бюджетне місце, але я не пройшла конкурсний відбір, була 11-та у рейтинговому списку, а бюджетних місць було 10. Тому, як запасний варіант, вирішила обрати соціальну педагогіку. Напевно, доля розпорядилася саме таким чином. Зараз ні про що не шкодую, бо ця професія – теж про мене. Можливо, більше про мене, ніж журналістика, хоча складно говорити. Мені подобається бути між людьми, говорити про їхні права, про соціальні проблеми.

Торкнімося теми інклюзивності: як надихнути світ ставитися до людей з інвалідністю без образливих штампів та як до рівних?

Ця тема дуже важлива у моєму житті, вона торкається особистого бекграунду:  я маю батьків з інвалідністю, тато і мама – з порушеннями слуху. З дитинства жестова мова  – друга рідна. Проблема, як надихнути світ… Треба мати набір цінностей! Безумовно, у кожного набір цінностей свій, проте в кожному житті людини має бути інша людина, адже ми – істоти соціальні. Варто поважати гідність інших. Треба просвіта. Треба інклюзія в освіті. На жаль, не всі керівники навчальних закладів здатні сприймати інклюзію у власному освітньому середовищі. Хоча це дуже важливо: необхідна включеність, а не сегрегація! Насправді інклюзія починається з нас, коли ми всередині своєї голови приймаємо інших незалежно від того, які у них є ознаки.

Нині в тренді волонтерити і брати участь у різних проєктах. Якими проєктами нині займаєшся?

Найперший, звісно, «Гучні жести». Це мій проєкт, в якому я співорганізатор і співкоординатор. «Гучні жести» – це більшість з того, що я роблю, це моя особлива життєва історія, моя дитяча пісня і мрія. Проєкт про інклюзію в культурі, про доступність культурного контенту і продукту. «Гучні жести» – це про мене, про спогади з дитинства, коли я усвідомлювала, що з батьками я не можу піти в кінотеатр, тому що вони не чують, а субтитрів немає. З батьками не можна піти у музей чи на екскурсію, тому що перекладу на жестову мову немає, я розуміла, що з батьками не можу  послухати улюблену музику. Тому «гучні жести» – це особиста історія, яку я несу для того, щоб культурного продукту для людей з порушенням слуху було більше. Ми подали його на фінансування від Британської ради і успішно пройшли на міні-грант проєкту соціальної дії, тому будемо зараз реалізовувати. 

А в чому ж суть проєкту, що він передбачає?

Першочергова мета проєкту – перекласти жестовою мовою та провести декілька театралізованих екскурсій у співпраці із ініціативою "Бюро театралізованих екскурсій", доступних для людей з порушеннями слуху. Проте за рік реалізації ми зіштовхнулися із деякими ризиками, яких не передбачали, і один із них – пандемія. Врешті, за цей час ми провели декілька занять із жестової мови для наших акторів, займалися просвітництвом у соцмережах, співпрацею з іншими ініціативами, проте  жодної доступної театралізованої екскурсії донині ми не провели. Зараз ми на етапі переосмислення нашої діяльності, перегляду векторів розвитку, готуємо для втілення нові ідеї. Глобально «Гучні Жести» – про інклюзію у культурі.

Які ще активності поєднуєш? Мені відомо, що раніше ти працювала копірайтеркою? Про що зараз пишеш?

Я займаюся волонтерством у деяких громадських організаціях, наприклад, «Спілкуйся», де я є комунікаційною менеджеркою, SMM-ницею, але ми зараз на стадії створення нових проектів. Колись працювала копірайтеркою, тоді мені було 16. Писала для якоїсь IT-компанії SEO-тексти, про якісь залізобетонні кільця, про весільні обручки… Це був дуже дивний досвід, але саме тоді я навчилася структурувати тексти. Нині займаюся  копірайтингом, але централізовано для громадських організацій. Нещодавно писала для аптекарського журналу про людей з порушеннями слуху до Всесвітнього дня слуху, писала декілька текстів до інформаційної кампанії щодо доступності місцевих виборів. Коли трапляється така робота, залюбки пишу.

Сьогодні ти вдягла цей чудовий капелюшок. Що означає ця костюмована історія? 

Це теж частинка мене. Я беру участь у Бюро театралізованих екскурсій, але тут радше не менеджерую, а допомагаю в організаційних питаннях. І як актриса  граю декількох персонажів: Містикию, Єфросину Сидорівну Рябкову, Зоську Голубковську з роману «Місто», матір Катерини Білокур, жебрачку. Насправді кожен жіночий персонаж відгукується по-своєму, коли бачу свою проблему чи особливі риси. Мені подобається грати пихатість Єфросини, а зараз мій улюблений персонаж – Зоська Голубковська, образ якої припав мені до душі разом з її історією кохання.

Що для тебе стало найбільшим успіхом за студентські роки?

Складно визначитися, бо  уся та сукупність подій і заходів, де я беру участь, насправді і є шармом мого унікального успіху. І активність у студентському самоврядуванні, і Бюро театралізованих екскурсій… Саме це і робить мене мною. А ось Грінченківська стипендія – відзнака, яку я рада і щаслива мати. Іменна стипендія – відмітка мого життя, яка засвідчує, що я рухаюся у правильному напрямку, у гармонії разом із цінностями – корпоративними та власними. Я щаслива знати, що своїм життям і  діяльністю буквально за 100 років після життя Бориса Грінченка частково несу його місію. Коли я йшла до коледжу, мала на меті взяти від студентського життя все, і мені здається, що за ці я роки спробувала все, що могла.

Що треба для успіху – талан чи наполеглива праця?

Тут згадуються слова з опису Бориса Грінченка, який працював більше, ніж жив. Мені його постать як ідейного лідера надто імпонує, багато в чому я на нього рівняюся. Успіх – це точно праця, але з ноткою талану, удачі. Важливо, звичайно, опинитися у правильному місці у правильний час, але після варто ще багато попрацювати, аби це дало результати. Треба бачити, до чого ти йдеш, яка твоя мета, що ти хочеш сказати своїм життям у цьому світі. Якщо ти хочеш зробити цей світ кращим, ніж до твоєї появи, то, звичайно, треба працювати і працювати, крок за кроком творити різні продукти – культурні, освітні, породжувати нові ідеї.

А згадай свою найпершу роботу. Якою вона була?

Спершу я була промоутеркою,  роздавала листівки на «Палаці» у свої 13 років. Це був цікавий досвід, бо я була ще школяркою. Дуже хотілося кишенькових грошей, щоб купувати собі всілякі штуки. Я стояла зі своїм напарником, якому було 50+ років, жителем Ізраїлю, що,  вочевидь, теж потребував грошей. Під час роботи я розпитувала його про життя, а  він багато чому мене навчив, зокрема, як правильно вручати ті листівки. Скажімо, коли о 8 ранку повз нас проходили мами з дітьми, які іноді плакали, він давав їм газети зі словами «плаче, тому що газету хоче». І хоча цього чоловіка я жодного разу потім  не бачила, проте  відчула, що саме мене змінює та рухає до дій, – це люди. 

Бюро театралізованих екскурсій наче відроджує стародавній Київ. Зараз ми з тобою сидимо на таємничих сходах, де ми вперше і познайомилися з тобою  майже рік тому.  Яким для тебе є місце сили?

У мене є спеціальний персонаж – Містикиня, яка  відчуває місця сили скрізь. Це збірний образ із екскурсії «Київ часів Бориса Грінченка», специфічна панянка, котра  містифікує що завгодно, всім намагається довести присутність  драконів у просторі. Проте вона відчуває місця добра і сили. Особисто для мене місця сили – це маршрути, якими ходить Бюро театралізованих екскурсій. Це Київ Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, або, скажімо, Валеріана Підмогильного. Коли я просто гуляю Києвом і проходжу через свої екскурсійні точки, щоразу виникають флешбеки – згадую якісь ситуації. Коли поганий настрій, то гуляю Золотоворітською і щоразу згадую улюблену фразу  «я відчуваю тут сильні енергетичні потоки!» А ще одне місце сили – наш ректорат на старовинній Бульварно-Кудрявській. Мені подобається гуляти Львівською площею.

Підгледіла у соціальних мережах – ти вже маєш п’єсу «Марсіанські хроніки Троєщини».  Яка історія лягла в основу твору?

«Марсіанські хроніки Троєщини» – це моя перша п’єса, яку написала випадково. Мій друг покликав взяти участь у Тижні актуальної п’єси: «Це точно про тебе, тобі це треба зробити». У передостанній день перед дедлайном я її написала. Атмосфера твору – морок, примітив, невігластво і світло дитинства, яке вивищується над цими явищами. П’єса автобіографічна, про зростання маленької мене у межах великого району на Лівому березі. І про переростання цих меж. У якомусь сенсі цей твір – застосована мною психодрама з метою пережити минуле. Центральні проблеми – соціокультурний зріз типового середовища «вуличного» зростання дітей: пиво, волання примітивних попсових пісень, «глибокодумні» повчання сусідів, які стають значущими дорослими замість батьків.

Це твір про біль, про бабусю, яка жила з ПТС-ом і померла від раку, про бар'єри комунікації із батьками, які не чують у прямому сенсі слова. Все – у минулому часі. Тому читається з легкістю, я б сказала. Хотілося помістити мою маленьку історію в океан схожих, що робить їх усі  типовими. Маленька дитина. І ще сотні маленьких дітей, які, можливо, перебували у схожих умовах, звучать крізь цей твір. 

Я чула, що арт-терапія допомагає побороти такі темні спогади, тому шукаю натхнення в музиці. Де ти черпаєш його?

Намагаюся опанувати музичний інструмент, і саме нещодавно його придбала. Це скрипка. Мені з дитинства дуже подобалося її звучання, тужлива мелодія,  глибока і прониклива. Мені хочеться грати на цій скрипці, плакати скрипкою. Роблю лише перші кроки: вмію тримати її правильно, смичком  водити і трохи видобувати звуки. 

Світ  “помішаний” на кейсах, на конкретних порадах. Ти маєш такі для студентів? 

Я бажаю студентам, і не тільки, бути собою, бо це найважливіше. Бажаю мати свій стрижень і свою думку, вчитися долати комплекси, відкидати очікування інших і свідомо розуміти, про що твоє життя. Не бійтеся хапатися за все, за що можна вхопитися, пробуйте себе у кожному проєкті, подавайте заявки. Буває так: одного разу можеш  зіграти роль жебрачки, а потім зрозумієш, що хочеш будувати своє життя довкола театру та соціальної роботи. Кожному –  своє.