КИЇВСЬКЕ ЗАДЗЕРКАЛЛЯ

#Problems_of_the_city #Central_Train_Station

Сьогодні поїздки потягом для більшості з нас велика розкіш. Тому, зазвичай, ми ретельно їх плануємо і завжди маємо мету подорожі. У кожного вона своя: провідати рідних, відправитися в робочу поїздку чи екскурсійну подорож. Центральний залізничний вокзал стає першим і головним пунктом у нашому путівнику. Переймаючись власними справами та роздумами про мандрівку, ми встигаємо побачити лише позитивне відображення життя столичного вокзалу. Закарбувати у своїй пам`яті цю картинку активно допомагає адміністрація залізниці. На новорічні свята, для створення піднесеного настрою, в холі нам на «розтерзання» виставляють святкову ялинку. Щоб створити атмосферу урочистості, головний вхід прикрашають купою жовто-блакитних прапорів. Вокзал здається грандіозним та сповненим перспектив місцем. Тим паче, нас переконують – «найкраще всередині».

 

 

Центральний залізничний вокзал Києва, в очікуванні пасажирів (фото з офіц. сайту Укрзалізниці)

 

 

«Найкраще всередині», і нехай весь світ прочитає. Хол залізничного вокзалу

 

Однак відходжу на декілька метрів від вокзалу і розумію, що не кожен готовий прийняти це «найкраще». Адже натрапляю на грандіозну «ЯМУ». Виявляється - це звичайний оптовий ринок. Дивує, що самі кияни так його охрестили. А як інакше?! Коли, поруч із ятками, повноводну та красиву річку Либідь закували в бетонний панцир, і тепер вона схожа на стічну яму. Зараз можна лише уявляти, як раніше, неподалік від метро Вокзальна, нею курсували річкові судна.

 

 

Околиці вокзалу, за крок до «ями» - оптового ринку

 

 

Легендарна річка Либідь сьогодні. У надійній бетонній «броні»

 

Про місцевих жителів – безхатченків, теж можна багато чого сказати, але чи варто?! Вони завжди заважають: не там сплять, сидять, ще й хочуть їсти. Мабуть тому, зимою їх «пачками» відправляють останніми рейсами електричок, які не завжди обігріваються, влаштовуючи нічне рандеву. Подалі за околиці Києва, щоб тільки на вокзалі не грілися, бо як же красива картинка для пасажирів, славнозвісне – найкраще всередині?! Виходить, нічого не змінилося, все та ж «ліквідація 101-го км», але от біда, ранком вони знову повертаються.

 

 

Будні Центрального вокзалу

 

 

 

Задумуючись над цим, позитивний образ Центрального вокзалу в моїй голові викривляється все активніше, як у кривому дзеркалі. Все більше сумніваюся у його реальності. Водночас вокзал не перестає дивувати. Увагу приковує величезний котлован по саму верхівку завалений сміттям. Ось вже з десяток років, незрозуміло заради чого, він «бережно оберігає свої надра» та поповнюється новими відходами. Однак бентежить це не всіх. Поруч із ним ціла делегація депутатів презентувала відкриття нової алеї. Хоча за своїми розмірами вона більше схожа на прибудинкову клумбу. Районні чиновники навіть стрічкою запаслися, урочисто перерізаючи її вчотирьох! Ну, чого тільки не зробиш заради вдалого кадру?! Самі жителі теж не стримували себе. Для повного щастя кожному на дачі не вистачало того самого деревця із презентованої клумби-алеї. Так і розтягли по одному.

 

 

Паркан навколо «таємничого котловану»

 

 

Загадковий «портал» поблизу того самого котловану. З кожним днем їхня кількість зростає

 

Йду далі. Ще одна клумба радує око і новенький мурал, що вносить свої корективи у сіру буденність міста. Здається все не так погано. Проте, на жаль, на схилі залізничного мосту помічаю виведений впевненою рукою номер телефону та кодове слово. Реклама наркотиків, здогадуюсь я. Неприємний осад. Мабуть ще від того, що красива картинка столичного вокзалу виявляється цілковитою ілюзією, грою того самого кривого дзеркала.
Останній пункт - Південний вокзал, який теж створює враження благополучного та цивілізованого Києва. Напевно, я забігаю наперед. До церкви Георгія Побідоносця треба ще дійти, подолавши перехід. Побачене вражає. Руїни замість сходів, заляпані, ніби, «обкусані» стіни та сморід. При світлі єдиної лампочки бачу хіба що свій ніс, тому ступаю і лякаюся власних кроків. Словом, романтика…Втім не дивуюся. Простіше створити фікцію київського благополуччя, а ніж його забезпечити. Кияни звикли, а туристи сюди не ходять, точніше їх сюди не водять.

 

 

Певно, ще один «портал»… Вхід до переходу біля Південного вокзалу Києва

 

 

Безлюдний «нехороший» перехід

 

 

 

«Тернистий» шлях до церкви Георгія Побідоносця

 

 

Ще один приклад «київського благополуччя». Дарма, що тимчасового (поблизу Південного вокзалу)

 

 

Головний вхід Південного вокзалу Києва. І тут без компанії «Я це люблю!» не обійшлося

 

Стою розгублена… Складається враження, що я перебуваю у тимчасовому місті, яке одного дня завалиться як картковий будиночок, і єдине що я встигну зробити - це хіба що загадати бажання між двома Макдонадз, щоб з часом, Київ нарешті став реальністю, а не задзеркаллям.

Ніна Гербич

ВОНИ ЖИВІ

Ці жінки не хочуть, щоб їх називали вдовами. Вони вважають себе дружинами, дружинами загиблих під час АТО героїв. Пам’ять не зітреться ніколи, почуття не зникнуть, відтак і їхні чоловіки завжди залишатимуться з ними. Щоб підтримувати кожну родину, яка втратила чоловіка, батька, сина 3 роки тому створили Всеукраїнське громадське об’єднаня «Крила 8 сотні». Напередодні свят активісти разом з членами родин загиблих та курсантами Київський Військовий Ліцей ім. Богуназавітали до Астудії Institute of Journalism. Borys Grinchenko Kyiv University. За підтримки телевізійників гості записали відеопривітання бійцям-фронтовикам. І ми дуже зворушені тим, що мали змогу зробити свій внесок у реалізацію ініційованого Об’єднанням проекту «Вірні Україні».

 

НА КРИЛАХ ВІРНОСТІ УКРАЇНІ

Сьогодні писали листи на фронт... Мабуть, саме так опишуть своє перебування в нашому університеті Institute of Journalism. Borys Grinchenko Kyiv University сьогоднішні гості Астудії. Вдови, сироти і родичі загиблих вирішили відправити на фронт своє послання.Тому наші камери знімали не тренування студентів, а живі і трепетні емоції тих, хто пізнав трагедію війни.

Проект "Вірні Україні" розпочато. Його ініціювали учасники Всеукраїнського Громадського об’єднання Крила 8 сотні . Організація ось вже четвертий рік опікується родинами загиблих, допомагає соціальній адаптації учасників бойових дій, постраждалих та членів сімей загиблих у зоні АТО. Спілка також обстоює економічні та соціальні права родин загиблих та безвісти зниклих. Університет зустрів гостинно - фотовиставка, патріотична ялинка у дивовижному дворику і навіть... їдальня. Але найбільше - студія. Дружини, діти, родичі і особливі гості - курсанти Київський Військовий Ліцей ім. Богуна, всі вони дізналися про деякі особливості роботи телестудії. І не просто дізналися. Відомий імітатор Doctor Zvuk (Yury Kovalenko) провів з гостями цікавий майстер-клас, під час якого ознайомив їх з вимогами до студійних відеозаписів. Як тримати себе перед камерою, як зробити виступ якомога природнішим, як переконати потенційного глядача у щирості своїх слів.

Усе це було почуто, а головне – використано безпосередньо на практиці. Адже усі наші гості записали на камеру свої привітання бійцям АТО з Новим роком та Різдвом Христовим. Слова, зрозуміло, були різні. Але смисл їх єдиний: бажання якомога швидше завершити війну і чим раніше побачити героїв живими та здоровими.

 

МІСТЕР І МІС ГРІНЧЕНКО - 2017

Краса, таланти і драйв - ними сьогодні був переповнений Київський університет імені Бориса Грінченка. В головній залі Університету зібралися представники всіх інститутів та коледжу, аби показати себе та обрати Містера і Міс Грінченко! Групи підтримки запалювали не гірше, за учасників - танцювали, співали і навіть підіймали догори власноруч намальовані портрети конкурсантів. Оцінювали конкурсантів зіркові гості, які вже пройшли не один подібний конкурс. Прийняти рішення суддям було нелегко, але врешті переможців визначили! Минулорічна Міс Університет передала корону новій принцесі, а от титул Містер Грінченко вручали вперше. Як усе було - дивіться в нашому ролику! І, як бонус, трошки залаштунків на початку.
Краси вам і натхнення! :)

МУЗИКА – НАША ПРИСТРАСТЬ

Білий піджак, штани, сорочка… І стильні лакові, темно-синього кольору туфлі. Шикарні, одразу на них звернула увагу. А, і ще феєрична арія «Аве Марія». Ви подумаєте, це - сон? А ось і ні! Це - один із майстер-класів з вокальних студій, організованих для студентів на день народження Університету Грінченка. Майстер-клас проводив Олег Марцинківський, народний артист України, професор кафедри академічного та естрадного вокалу.

Перелік майстер-класів був таким різноманітним, що я довго не могла визначитися, куди ж саме мені піти, бо хотілося побувати скрізь. Вибір було зроблено після ключового слова «вокал», яке гріє мені душу з дитинства і яке примушує мене мріяти, як і будь-яку дівчину, стати успішною співачкою.

І ось я тут, на майстер-класі. Дізнаюся про авторський термін Марцинківського: співати “випромінювачем”. Про що йдеться? Пояснення від народного артиста: “Люди співають через резонатори. Деякі з них, які знаходяться на обличчі, і є “випромінювачами”. Тож там я активізувала свій “випромінювач” та навчилася вправам для дихання. Також почула цікаві історії з професійного життя відомих вокалістів. Для мене це важливо, бо я хочу гарно співати, не лише в душі =). То я вбирала безцінні поради і знання народного артиста України, як губка.

Ще один цікавий момент, про який тут говорили – вміння «чути себе зсередини». Для чого це потрібно? Часто буває, коли артист виступає на сцені він себе не чує, бо немає монітора, або він погано працює. Хто не знає, що таке монітор – розповідаю. Це такий апарат, який подає звук на артиста, а не на аудиторію, і таким чином він чує як співає. Але зазвичай артисти-початківці цього монітора не мають, тому для них і важливе таке вміння.
А ще я надихнулася на створення своєї пісні після прослуховування авторського романсу Олега Марцинківського. Його слова так зігрівали душу, так бентежили та надихали. Так буває, коли зустрічаєшся з талановитими людьми.

Підготувала Інна Мартинчук

ТАКОГО ГРІНЧЕНКО ЩЕ НЕ БАЧИВ…

Своєрідний фестиваль фарб холлі влаштували напередодні конкурсу краси в Астудії. Обладнання та приміщення студії залишилось цілим, не переймайтеся, просто так ми готувалися до університетського конкурсу «Міс та Містер Грінченко 2017».

 

 

Візитівки для конкурсантів ми задумали, ну, дуже екстремальні. Учасників засипали та обливали фарбою. Результати цього ви зможете побачити вже 14 грудня о 15 годині завтра у актовій залі, а поки що, перегляньте бекстейдж, який перенесе вас в атмосферу зйомок.

Зайшов, роздягнувся, отримав порцію фарби, пішов. Приблизно так відбувався процес зйомки. Працювали студенти майже цілісінький день, все було з одного дубля, адже зайвий раз відмиватися від фарби ніхто не хотів. До речі, «очищення» зайняло найбільше часу. Комусь пощастило і душові кабіни університету відкрили перед ними свої двері, а іншим довелося користуватися серветками, яких витратили дуже багато.

Дехто з учасників конкурсу, особливо дівчата, дивлячись на своїх колег, які вже відстрілялися, неохоче йшли в кадр. Але чого тільки не зробиш заради корони та омріяного титулу!
Дійство було такий інтригуючим, що і організатори вирішили спробувати на собі. Після завершення зйомки до «Астудії» із сусіднього гуртожитку принесли пилосос і всі дружно та швидко замели сліди свого перебування.

 

Загалом, учасники та учасниці залишилися задоволеними. Для когось це новий досвід, для когось просто крута можливість спробувати себе у новому образі. Сподіваюсь, ви теж будете задоволеними після шоу в актовій залі, яке влаштують наші чарівні міс та мужні містери. Вболівайте за свого фаворита! І не забудьте розширити цей відосик. Для нас він заліковий на предметі «Тележурналістика».

 

 

Підготували Максим Погребняк та Назарій Лісовий

ЗЛІПИ ЖІНКУ СВОЄЇ МРІЇ

В трипільській культурі саме жінка мала повне право питати «хто в домі господиня?» і гупати кулаком по столу. Матріархат трипільського життя знаходив втілення не лише в побуті та віросповіданні, а й у мистецтві. Як приклад – статуетки жіночих фігур із глини, поширені на всіх територіях, де були поселення трипільців. Саме такі вироби і робили учасники майстер-класу з «Виготовлення реплік статуеток трипільської культури», який проходив в рамках Грінченківської декади. Дослідниця давнини Марія Відейко навчала учасників азам робити з глиною та ділилася досвідом археолога.

Досі достеменно не відомо для чого робили такі фігурки і яке значення вони несли. Були вони оберегом від злих духів чи прикрасою оселі? Дитячою іграшкою чи втіленням образів богині родючості? Статуетка зображувала оголену жінку. Зображення було анатомічно правдивим, з усіма подробицями жіночого тіла, а своєрідний одяг - це символічні малюнки. Крім іншого, за такими статуетками легко визначити стандарти жіночої краси у різні часи існування трипільської культури. Але на майстер-класі і не йшлося про обмеження за параметрами, формами стегон та розміром грудей. Кожен створював свій, власний ідеальний образ.

І незважаючи на те, що для нас це був перший досвід роботи із глиною, впорався кожен. Коли остання трипільчанка була доліплена і останні штрихи-символи на тілі домальовані, учасники майстер-класу могли вирішити: забрати її додому, розмалювати фарбами і просто покрити лаком чи дати майстрині для випалювання. От тільки після того як почули, що фігурка може просто-напросто вибухнути в печі, якщо між детальками є хоч трохи повітря, всі почали пакувати творіння «з собою».

Тренер зазначає, що трипільці ліпили статуетки за такою ж технікою.Такі подробиці під час розкопок дізнаються археологи завдяки лініям зламу керамічних виробів. Трипільці будували житло з дерева та глини. Через певний час життя в цих будинках поселенці спалювали помешкання і переходили на нове місце. А всі побутові надбання – посуд, начиння, прикраси залишалися в будинках. Саме тому не лише археологи, але й звичайні люди знаходять унікальні вироби тих часів просто в себе на городі, не знаючи їх цінності. Бувало в українських селах з трипільської миски годували собаку…

На жаль, окрім того що розкопки досить затратний процес, ще й не кожен фермер хоче пускати археологів. На полях біля сіл Шевченкове, Вільшанка і Копачів, що в Обухівському районі, складно проводити розкопки в теплу пору року, оскільки там висівають сою. Марія Відейко розповідає, що фермери села Копачів також проти археологічних пошуків. А саме там під час рятувальних розкопок в 2008 році знайшли багато унікальних речей. Батьки пані Марії, які все життя займаються Трипіллям, нічого подібного доти не зустрічали. «З часів Хвойки, який відкрив Трипільську культуру, таких знахідок ще не було, - зазначає археолог. - У настільки відмінному стані: збереженості, цілісності та кількості. Це декілька біноклів, миски, горщики, інші глиняні вироби. І зараз їх можна побачити в Трипільському обласному музеї, а також в музеї Копачова».

Попри складнощі, які стоять перед археологами, для учасників майстер-класу трипільська культура стала трохи ближчою. Навіть житиме тепер у них вдома. Ну, а в мене на згадку залишаться ці фотографії і нові знання про унікальну культуру наших предків.

Підготувала Марічка Ярмола