УВІКОВІЧЕННЯ ПАМ'ЯТІ МИТРОПОЛИТА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО НА ЧАСІ!

Чому саме зараз важливо підіймати питання створення меморіальних дошок, проведення заходів для ознайомлення українців з такими видатними постатями як митрополит Василь Липківський? Саме тому, що він був проукраїнським реформатором церкви. Завжди стояв на боці українськості, за що і терпів цькування, звільнення з посади, відсторонення від церкви, і врешті розстріл. Липківський вважав українську мову – не меншовартісною, а достойною богослужінь, сакральною. На його думку церква повинна була бути автокефальною, вільною від гніту радянщини. 

Київський університет імені Бориса Грінченка присвятив діяльності митрополита Василя Липківського в царині української церкви круглий стіл «Служіння митрополита Василя Липківського: історичний вимір та значення для сучасної України», який відбувся 6 жовтня.

 

Модератор заходу, перший проректор Київського університету імені Бориса Грінченка, кандидат педагогічних наук, доцент Лілія Гриневич розповіла про трагічну долю митрополита Василя Липківського. Наголосила, що важливим є відновлення, збереження, увіковічнення пам’яті митрополита Липківського та інших видатних діячів української культури, які були навмисне витісненні з нашого історичного простору радянською владою.

 

Проректор, голова комісії з реорганізації Київського університету імені Бориса Грінченка Олександр Турунцев пояснив, чому для нашого Університету постать Василя Липківського є надзвичайно важливою. Адже ця видатна особистість має прямий стосунок до історії заснування Університету. У приміщенні ректорату в музеї Бориса Грінченка є невелика експозиція присвячена митрополиту Липківському.

 

У відеозверненні ректор Київської православної богословської академії, доктор богословських наук, професор, протоієрей Олександр Трофимлюк розповів про історію Храму, важливість становлення системи недільних шкіл, оскільки опіка дітей та молоді – важливе завдання Храму.

 

Онук митрополита, провідний науковий співробітник Інституту електродинаміки Національної академії наук України, доктор технічних наук, професор Костянтин Липківський подякував за організацію такого важливого для історичної пам’яті заходу. Він сказав: «Тішить те, що і сьогодні працює оця історична тяглість». 

 

Начальник відділу співпраці з релігійними спільнотами державної служби України з етнополітики та свободи совісті В’ячеслав Горшков окреслив головні ідеї митрополита Василя Липківського: «Те, як він розумів роль церкви в суспільстві,  надзвичайно важливо для розбудови демократичної держави: повернення церковного життя на євангельські принципи, які позбавлені радянської «закваски»; церква – спільнота, яка є рушійною силою в розбудові нації».

Вчений секретар Київської православної богословської академії, кандидат наук із богослов’я, доцент протоієрей Сергій Колот наголосив, що церква освіта і наука України покликані тримати духовний фронт. Тож відродження пам’яті про видатних духовних діячів України, про яких навмисне довгі роки стирала згадки радянська влада, є одним із першочергових завдань України в сучасних реаліях.

Провідний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України, доктор історичних наук Ірина Преловська розповіла про епістолярну спадщину митрополита Василя Липківського. У ході дослідження виявилося, що мало би бути листів на декілька томів епістолярної спадщини, але збереглося тільки на один неповний том. А всю епістолярну спадщину Василя Липківського не можуть знайти й досі.

Директор Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво», науковець, енциклопедист, доктор історичних наук, професор Алла Киридон говорила про митрополита Василя Липківського, як про подвижника українського церковно-релігійного життя і духовного відродження. Наголосила, що завжди існують коди і маркери доби: реальна постать або реальні події. Є дискусивний модус: те, як ми подаємо ці події. Кожна епоха має свої лекала. Радянська епоха не говорила про Липківського. Ким він був для 20-тих років? Відступником від російської церкви. У 1921 році з’явилася українська ідентичність. Церква почала пошук оновлення. Саме ідеї Василя Липківського впливали на українізацію церкви: українська мова в богослужіннях, автокефалія.

Завідувач відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, доктор філософських наук, професор Олександр Саган окреслив ідеї митрополита Василя Липківського у розрізі сучасного православ’я в Україні. Він сказав, що московити намагалися знищити ментальний зв’язок українців. Саме Василь Липківський один із перших говорив про необхідність реформування зросійщеної мови в українських церквах. Ідея про автокефалію церкви була революційною на той час. Липківський прагнув звільнити церкву від функції органу державної влади. Він працював над інформаційним забезпеченням населення, виступав за протидію свавілля ієрархії.

Заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська», доктор історичних наук В’ячеслав Корнієнко наголосив на необхідності верифікації документів, що збереглися. Розказав про практику встановлення меморіальних дошок. На його думку мало лише встановлювати меморіальні дошки. Щоби зберегти пам’ять про митрополита Василя Липківського потрібно проводити заходи, які покажуть і розкажуть про цю постать.

Речник Генерального штабу Збройних сил України, офіцер, кандидат політичних наук Андрій Ковальов висвітлив проблему меморіалізації життя і служіння митрополита Василя Липківського в системі збереження пам’яті про український православний церковно-визвольний рух. Він підкреслив, що Василь Липківський свідомо пішов на мучеництво, хоча мав можливість виїхати з радянського союзу. «Герої – це люди з відсутнім рефлексом самозбереження. Липківський був саме таким», – сказав Андрій Ковальов. Також наголосив, що в меморіалізацію пам’яті цієї постаті потрібно інвестувати, адже якщо простір не наповнений українським змістом, то цей простір не належить нам. Розповів, що планується встановлення кам’яного пам’ятника на місці, де стояв будинок Василя Липківського.

Начальник відділу використання інформації документів та комунікацій Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки, кандидат історичних наук Ірина Журжа продемонструвала документи, що стосуються постаті Василя Липківського. Серед документів фонду є лист до редакції газети «Комуніст», в якому вимагали спростувати неправдиві відомості про УПЦ. У протоколі допиту Василя Липківського немає анкети заарештованого, її так і не знайшли.

Проректор з науково-методичної, соціально-гуманітарної роботи та лідерства Київського університету імені Бориса Грінченка, кандидат історичних наук, доцент Костянтин Бацак окреслив дотичність митрополита Василя Липківського до Університету Грінченка. Розповів, що в межах проєкту «Університет Грінченка на історичній мапі Києва» є маршрут присвячений Василю Липківському. В перспективі планується поповнення музейної колекції Університету експонатами Липківського і подальші дослідження цієї непересічної для українців постаті.

Після виступів відбулася презентація книги «Обірвані спогади», упорядником якої є онук митрополита Костянтин Липківський.

Декан Факультету суспільно-гуманітарних наук Київського університету імені Бориса Грінченка, доктор філософських наук, професор Олена Александрова завершила круглий стіл дуже влучними словами: «Постать митрополита Василя Липківського – це не море, а океан для дослідження.

 

 

ОТЕЦЬ, А НЕ ВЛАДИКА…

 

 

«ОТЕЦЬ, А НЕ ВЛАДИКА…» — саме так скромно характеризував свою духовну місію релігійний діяч, просвітник і педагог, церковний реформатор, творець і перший митрополит Київський і всієї України відродженої 1921 року Української Автокефальної Православної Церкви Василь Липківський. 

 

Він є одним із фундаторів Університету Грінченка, адже свого часу став першим директором Київської церковно-вчительської школи і прикметно, що був звільнений з посади за проукраїнську позицію. Саме від цього навчального закладу, який свого часу готував кадри для церковнопарафіяльних шкіл, веде свій родовід наш Університет. Відроджуючи традиційні зв’язки між закладами світської та духовної освіти, Київський університет імені Бориса Грінченка та Київська православна богословська академія підписали угоду про співпрацю. 

 

 

Напередодні науково-практичної конференції, що присвячена постаті Василя Липківського, розмовляємо з протоієреєм Олександром Трофимлюком, настоятелем Свято-Покровського собору, ректором Київської православної богословської академії. 

 

 

- Отче Олександре, інколи храми крізь віки проносять пам’ять про своїх настоятелів. Попри всі історичні колізії цей зв’язок зберігається. Ми з Вами перебуваємо у дійсно історичному місці, яке пов’язане з постаттю Митрополита Василя Липківського. Як тут відчувається його присутність?

 

- Наш Свято-Покровський храм є ровесником Володимирського собору. Йому більше 120 років. Перший камінь на будівництво храму закладено у 1895 році. І вже за два роки, у 1897 році, його освятили. З 1905 по 1919 настоятелем Свято-Покровського собору був митрополит майбутньої Автокефальної Православної церкви, а на той час протоієрей, Василь Липківський. Коли цей храм споруджувався, то Солом’янка була невеличкою, густо заселеною околицею Києва. Приміщення першого храму — Покровської церкви, було вдвічі меншим за сучасне. Зусиллями митрополита Василя Липківського храм перебудували і збільшили за дуже короткий проміжок часу. Таким чином внаслідок розбудови маленька парафіяльна церква на околиці Києва стала величним Собором. Заслугою протоієрея Василя було також заснування недільної школи. Прикметно, що він ще до обрання предстоятелем автокефальної церкви займав різні посади пов’язані з корегуванням церковнопарафіяльних шкіл. Він суттєво зміцнив недільну школу при храмі. 

 

        

 

- Зараз храм величний і дуже доглянутий. Невже його оминули історичні буревії?

 

- На жаль, храм не оминула широкомасштабна державна антирелігійна кампанія. З приходом радянської влади у 1939 році цей храм було закрито і «обезглавлено». Загальний вигляд церкви намагалися максимально наблизити до світської будівлі. Але сподівання радянської влади на знищення духовно-релігійного центру не справдилися, дякуючи Богу, цього не сталося. Після витіснення радянських військ тут відновилися богослужіння, і з 1941 року храм не зачинявся. У 60-ті роки знову почалося переслідування релігії і закриття храмів по всій Україні та Радянському Союзу. У цей час навіть вирішили закрити Володимирський кафедральний собор і його кафедру перевести сюди, на Солом’янку. Але завдяки зусиллям архієпископа Філарета Володимирський собор не закрили і тому переносити кафедру не довелося. 

 

- Скажіть, як Ви прийшли до цього храму, якою була вже Ваша місія? Мені завжди здається, що коли говорять про нове входження, то воно розпочинається з розбудови, будівництва. Ми зазвичай  бачимо розбудову ззовні, для нас змінюються якісь зовнішні контури, споруда.  А от для Вас, як для людини, яка служить, що для Вас означає розбудова храму?

 

 

- Я прийшов у цей храм з Володимирського собору, де тривалий час був дияконом Патріарха Філарета, а потім — одним із наближених до нього священиків. Усі закордонні поїздки я мав честь супроводжувати Патріарха. І в 2005 році Патріарх Філарет запропонував мені перейти у Свято-Покровський храм. На той час настоятелем був протоієрей Димитрій, який активно працював над відновленням автентичного вигляду храму. У 2004 році відновили куполи храму. Він знову став візитівкою Солом’янського району і міста Києва.  Я служив у цьому храмі другим священником до призначення настоятелем у 2015 році. З митрополитом Василем Липківським мене пов’язує прагнення до розбудови Храму. До цього часу ми проводимо настінні розписи, щоби Храм і зовні, і зсередини був гарним. Дуже важливим для розвитку нашого Собору є існування великої недільної школи. Щосуботи наша недільна школа проводить заняття для дітей різного віку. Це не лише лекції, а й практичні заняття з рукоділля для активного розвитку. Щонеділі після завершення Божественної літургії недільна школа збирає також і дорослих. За чаюванням і спілкуванням відбуваються пастирські бесіди священнослужителя зі своїми парафіянами. Моя мета як настоятеля — організація спілкування парафіян на релігійні теми. Такий формат недільної школи, коли за чаєм, кавою, у живому спілкуванні знайомляться, цікавляться один одним, сприяє формуванню з парафіян храму однієї великої родини. І в цьому я бачу продовження справи Митрополита Василя Липківського. 

 

- Цілком згодна з Вами, що розбудова храму — це передусім розбудова місії, церковного життя, формування відчуття спільності. Але ж храм — і хранитель важливих історичних документів, свідчень, літописів. Почасти ця цінна історична інформація знищувалась з не меншою жорстокістю. А чи є у Вашої церкви літопис. Чи зберігся?

 

- На жаль, за час панування у Храмі московського патріархату перервався літопис храму і жодного документа клірики московського храму нам не передали, тому є велика прогалина в його історії. Завдяки тому, що є відомості в архівах, безпосередні контакти з тими особами, які в свій час були тут настоятелями, ми можемо відтворити історію. Прикро, що повного літопису не маємо через те, що довгий час тут панував «російський дух». Але все ж радіємо з того, що закладене Митрополитом Василем Липківським знову відроджується. З 1992 року цей храм належав до Київського патріархату, і відповідно після об’єднавчого собору в грудні 2018 року цей храм належить до Православної церкви України. І взагалі, це перший храм в Україні, який юридично перейшов у юрисдикцію Православної церкви України. Тобто, ми перші перереєструвалися одноголосно. Ми навіть голосували з цього приводу. Хоча всі парафії автоматично переходили з Київського патріархату до Православної церкви України, ми проводили збори, і всі у нас одноголосно підтримали думку про те, що ми маємо перейти. І це також знаменно. 

 

- Скажіть, а Ви бачите у цьому демократичному процесі, який був властивий церковним громадам України свого часу, якусь роль власне Василя Липківського. Як він впливав, скажімо, своїми настановами, своїм духом, і продовжує впливати?

 

- Продовжує впливати. Навіть, скажімо, те, що він говорив про формат викладання у недільній школі, свідчить про різницю духовної ментальності українського православ’я та російського. У російському православ’ї священик сприймається як ієрарх, всі інші — це десь далеко, мають бути на відстані. Продовжуючи справу Митрополита Василя Липківського, ми навпаки хочемо зробити так, щоб священик мав живе спілкування з парафіянами. Щоб не будувалися якісь мури, якісь перепони між священиком і громадою, щоб один за одного переживали, цікавилися життям одне одного. У цьому також є продовження справи Василя Липківського. І знову ж таки, він сам себе називав «Отець-митрополит» і не любив, щоб до нього зверталися «владика», як це є загальноприйнятим у православній церкві. Прикметно, що він надавав перевагу звертанню «отець», а не «владика». Ми всі належимо до єдиної християнської родини, і всі ми є дітьми Божими. Православна церква України, яка нині позиціонує себе як відкрита церква, це є одним з наших сучасних гасел.  І це є продовженням тієї ідеї, духу, який був закладений з часів Липківського. 

 

- Знаєте, коли я почала відкривати для себе особистість Митрополита Липківського, подумалося, що нині доволі складно повернути в суспільний обіг церковного ієрарха. Для більшості невоцерковлених людей масштаб його діянь взагалі не зрозумілий, далекий. Скажіть, як передати велич Василя Липківського? Що це за людина, в чому потуга його духу? 

 

- Справді, часто, вивчаючи ту чи іншу постать, ми бачимо якісь штрихи біографічного портрету, перебування на тому чи іншому місці, але коли не бачиш внутрішній світ людини, то не відчуваєш, якою була ця людина і чим вона жила. І тому, мабуть, найкраще Митрополита Василя характеризують його проповіді. Тому що проповіді — це живе спілкування зі своєю паствою. Коли читаєш проповіді Митрополита Василя Липківського, то бачиш наскільки він любив Бога і любив Україну, свою державу, своїх співбратів-українців. І власне, це те, чим має жити сучасне суспільство.

 

- Це велике прагнення всіх народів світу промовляти до Бога власною мовою. За це велися війни, це було одним з гасел національних визвольних змагань. Для українців це також було дуже важливо, і ми маємо пам’ятати, що саме Липківський відслужив першу літургію українською мовою. Агатангел Кримський називає його «апостолом», мабуть, найбільшим апостолом національного духовного відродження. Як нам  розуміти цей статус?

 

- Знаєте відоме гасло «З нами Бог та Україна», от воно якнайкраще характеризує те, чим жив Митрополит Василь. Для нього так само були дві надзвичайні величини: Бог та Україна. І він цю думку передавав своїй пастві, виховував її в любові до Бога та України. Хоча сам дуже багато страждав за це. Ви знаєте, що він був знятий з посади керівника Київського церковно-парафіяльного училища, яке готувало викладачів для недільних шкіл, саме за свою українську позицію. Він є одним з ініціаторів створення Української православної церковної ради, яка згодом проголосила Автокефалію української церкви. Пізніше був обраний Митрополитом, першим ієрархом цієї церкви. Так ось, його проповіді мають цей живий дух, вони є проникливими, спонукальними і дають уяву, що людина говорить не просто слова, які потрібно сказати, а якими палає його серце. Це слова, що глибоко проймають душу і свідчать про справи, якими він був заклопотаний. Ти чуєш таку проповідь і вона лишає великий відгук у серці, спонукаючи потім до активних дій. І тому, звичайно, велич Митрополита Василя Липківського у тому, що він через таку простоту, але разом з тим, через таку вірність і любов до України та до Бога зумів навернути на цей шлях свою паству. Вмів закликати відстоювати свою державність, свою православну незалежну автокефальну українську Церкву. 

 

- Мандруючи Україною, з прикрістю бачу, що в містах і селах з трьох архітектурних домінант — ярмарок, церква і школа, вцілів тільки ярмарок у вигляді торгового центру. А церква і школа… Ви відзначили дуже важливу відмінність між російською і українською церковною традицією, це наша відкритість, демократизм. Чому ми можемо повчитися у Липківського педагога, просвітника?

 

- Найперше, на що слід звернути увагу, що перед своїм вознесінням на небо  Господь промовив такі слова: «Ідіть і навчіть всі народи». І тому не випадково, що найбільші університети світу, які ми знаємо, виникли на базі церковних інституцій, церковних освітніх закладів.  У тому числі й наша Києво-Могилянська, Острозька академії, наші найдавніші заклади. А у світі  — Сорбонна, Оксфорд і так далі. Всі вони виникли на основі церковних шкіл, церковних університетів. І тому одне із головних завдань Церкви — це просвітництво. Пастор, який хоче бути почутий своєю паствою, має знати чим живе його паства, мусить піднімати свій інтелектуальний рівень і піклуватися про те, щоб богослужіння, яке він звершує, було зрозумілим, доступним для  пастви. Відповідно, таким чином паства буде розуміти богослужіння і буде черпати з богослов’я основу знання. Люди будуть справжніми християнами, розуміючими християнами. Тому що, це ще одна риса, яка характеризує українське православ’я, на відміну від російського. Ми хочемо бачити в церкві людей активних, розумних, які хочуть і знають, чому вони прийшли до храму. Не раби, які прийшли до храму, бо так потрібно, так вимагає влада, а раби Божі! В російській традиції, православна церква завжди була під ковпаком влади, на відміну від візантійської традиції, де ми говоримо про симфонію церкви та держави. У росії церква завжди була під безпосереднім впливом влади. Дуже рідкісне явище, коли  Митрополит чи патріарх у росії міг висловити своє ставлення всупереч волі царя, імператора чи тепер президента.  А в українській церкві дух просвітництва був завжди, хоча коли Київська Митрополія була анексована російською церквою, він почав занепадати. Маємо пам’ятати, що цей дух відродження православного вільного життя почав повертатися якраз стараннями Митрополита Василя Липківського, в тому числі і через просвітництво. Тому одним із головних завдань Православної церкви України є відродження і становлення недільних шкіл по всій Україні. Цей напрям наразі дуже активно розвивається. Тому що виховання віруючої людини має починатися змалку для того, щоб ми зростали духовними активними людьми і християнами, захисниками своєї  Батьківщини. Цьому навчає нас Священне писання і це має проповідувати кожен священик. Відтак не дивно, що в нашій церкві просвітництво, опіка дітей і молоді є одним з найважливіших напрямів діяльності. 

 

- Ми знаємо про пам’ятник Липківському в Черкасах, сюди їхали вулицею Липківського і ось на Соборі також бачимо пам’ятну дошку. Яким Ви бачите увічнення пам’яті про високого достойника Митрополита Липківського?  

 

- Дошка ця була встановлена ще в 90-х роках минулого століття.  Ініціаторами її встановлення стала українська православна діаспора в Америці. Це Валентин Кухнов, відомий український православний діяч у Сполучених Штатах. І, звичайно, Костянтин Липківський, онук Митрополита . Завдяки їхнім зусиллям на храмі встановили дошку. На жаль, не всі люди добре знають історію, зокрема, історію Православної церкви, Автокефальної української церкви. Але щоразу коли вони приходять до храму, то дивляться на цю дошку і відповідно цікавляться, ким же ж був Митрополит Василь Липківський. Звичайно, що у нашому храмі щодня на богослужінні згадуємо його ім’я. Щороку 27 листопада, в день трагічного розстрілу  відправляємо панахиду за упокоєння його душі. Також у найближчу неділю до цієї дати в тематику недільної школи додаємо лекцію, пов’язану з пам’яттю Митрополита Василя Липківського. Таким чином всі парафіяни недільної школи можуть актуалізувати для себе постать Василя Липківського, почути щось нове, поставити запитання про його життя і служіння. У нашому храмі живе пам’ять про Василя Липківського. Він тут правив і саме після цього храму був призначений у Софійський Собор, нашу головну святиню. 

 

- Я була на екскурсії у Софійському соборі і мене вразила розповідь про його вигнання, зраду оточення,  життя в маленькій прибудові. Такі драматичні моменти збуджують наші почуття, породжують цікавість. Ви як педагог, ректор академії, яким чином заохочуєте до дослідження постаті Липківського?

 

- Звісно, постать Василя Липківського особливо досліджується у Київській богословській академії.  Шеститомник  «Праці Василя Липківського», який нещодавно побачив світ, укладено професором нашої академії Іриною Миколаївної Преловською. Вона працює також і  в Інституті археографії та джерелознавства НАН України. Оскільки Митрополит Василь був першим ієрархом Української Автокефальної церкви, тому до нього була особлива наукова цікавість студентів, аспірантів і так само викладачів. Досліджуючи автокефалію української церкви, не можна оминути таку постать як Василь Липківський. Є багато магістерських робіт, є кандидатські дисертації, присвячені постаті Митрополита Василя Липківського. Нам пощастило, що маємо таку потужну дослідницю.  Ірина Миколаївна живе цією темою, дуже складною епохою становлення Української Автокефальної церкви, але  головне, що вона вміє передати це студентам. Вона в мене викладала «Історію Української Православної церкви», і я до цього часу пам’ятаю ті лекції, в тому числі про Митрополита Василя Липківського. Пам’ятаю також споруду на території Софійського собору, де доживав свій вік Митрополит, перед тим як був розстріляний. Ми ще й досі не знаємо точно, де його поховання. Є різні думки, де він насправді упокоївся, де зараз спочивають його останки. Є хрест на території Лук’янівського цвинтаря і пам’ять про нього також живе у нашому храмі.  Хотілося б належного вшанування і останкам Митрополита. Маємо надію, що все-таки зможемо віднайти такі джерела, які відкриють нам істину в цьому питанні. 

 

- Що б для Вас означало, що ми достойно вшановуємо пам’ять про Василя Липківського?

 

- Найбільше, мабуть, це бути продовжувачем його справи, передавати той дух українства, любов до своєї церкви, до України, відстоювати своє українське православ’я. Тому що, як і бажав Липківський, ми рівні з усіма помісними православними церквами, на наших очах відбулося отримання Томоса і наша церква стала визнаною у православному світі. У цьому питанні, ми досягли того, чого він прагнув. А далі, це так само, бути світочами, нести просвітництво серед усіх верств населення для того, щоб всіх зробити активними прихильниками України і української церкви, як би того хотів Василь Липківський. З такою практично метою ми з вами сьогодні вже згадували про вулицю Василя Липківського. Минулого тижня  був у КМДА з приводу того, що у тролейбусах та автобусах оголошують англійською мовою прізвище в неправильній транскрипції. І тому ми хочемо виправити цю прикру помилку. Тобто праця по вшануванню пам’яті лежить в різних площинах, відбувається навіть у таких випадках. Але найголовніше  — це продовження отого духу, просвітницького духу, про який мріяв і докладав всі зусилля Митрополит. Якщо ми будемо так вболівати за свою країну, українську церкву, як робив Митрополит Василь Липківський, то станемо гідними продовжувачами його справи. 

 

- Дякуємо Вам за інтерв’ю та можливість глибше пізнати особистість Василя Липківського. Церква дала своє визначення його постаті, вона канонізувала його як святого в лику священномучеників. Як би Ви дали визначення, Липківський — це..? 

 

- Це ідеолог українського православного народу, його палкий натхненник. І тут можна погодитися з думкою Агатангела Кримського, що це апостол. Тому що апостоли — це найближчі учні Христа, які несли його слово людям. Основна їхня місія була проповідь, для того, щоб всі кінці світу зверталися до Бога. От цим і займався Митрополит Василь Липківський. Він створював нашу українську церкву і поклав своє життя на вівтар служіння!

 

 

                                               Інтерв’ю взяла Мар’яна Ангелова

 

НАСТАНОВИ СТУДЕНТАМ-ПЕРШОКУРСНИКАМ ВІД СЕРГІЯ ТОМІЛЕНКА

День знань для першокурсників Київського університету імені Бориса Грінченка – це день порад та стимулів старанно здобувати професійні знання. Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко взяв участь в інавгурації і звернувся до першокурсників Факультету журналістики й Факультету права та міжнародних відносин із побажаннями. Він підкреслив, що вступ до університету – це не тільки про щасливе професійне майбутнє, а й про те, як буде розбудовуватися мирна Україна. Також зазначив, що цьогорічний вступ – це все ж воєнний набір зі світлим майбутнім у незалежній країні. 

Далі пряма мова голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка.

ЖУРНАЛІСТИ І ПРАВНИКИ - ВАЖЛИВІ

Очевидно, що кожен з вас, окрім особистих акцентів, своїм вступом робить внесок у захист України. Свою освіту, свою кваліфікацію, свої знання ви теж присвячуєте Україні, захисту її від агресора, розбудові незалежної України. Тому я щиро вас вітаю із цим! Хотів би зараз звернути увагу на те, як  журналісти і міжнародні правники роблять свій внесок у захист України. Кожна з цих професій, і цих спеціальностей, які ви обрали, вступаючи до Університету Грінченка, є дуже важливими для України в нинішній час.

Професії журналістів, правників і міжнародних юристів зараз актуальні. Вони виборюють справедливість у війні з агресором росією, яка намагається поневолити Україну. Тому росія, зустрічає великий опір.  І відповідно, я хотів би підкреслити важливість гасла Національної спілки журналістів, яке було закарбоване 3-4 роки тому. У перші місяці епідемії коронавірусу, коли всі були шоковані, стривожені цими новинами, у Спілки журналістів України, викарбувалося гасло: «Журналісти – важливі». У той момент, коли всі в паніці не знали, як реагувати на епідемію, журналісти продовжували виконувати свою роботу, йти на ризик – бути  інфікованими в першій хвилі. Виконуючи свої професійні обов'язки, наражалися на небезпеку не отримати вчасно медичну допомогу, оскільки вважали першочерговим завданням інформувати суспільство і заспокоїти людей.

Сьогодні це гасло вже набуває іншого значення. Воно скріплене, на жаль, кров’ю журналістів, медіапрацівників. За даними Національної спілки журналістів та наших міжнародних партнерів від часу повномаштабного вторгнення загинуло понад 80 журналістів і медіапрацівників. Їх професійна діяльність стала великим випробуванням уже з перших годин повномаштабного вторгнення.

ЦІНА СЛІВ ПРАВДИ У ВОЄННИЙ ЧАС

У мене в руках спеціальний міжнародний звіт, який називається «Розстріляна свобода слова». І, власне, це квінтесенція політики, яку окупант веде щодо журналістів та медіапрацівників. Слово правди – це руйнівна зброя або контур для російської пропаганди і воєнного наступу. Тому журналісти, на жаль, також є цілями агресора. Ми бачимо, що з перших днів окупації тих чи інших українських територій, ворог одразу розпочав полювання на журналістів. Як наслідок – замовкли українські незалежні медіа. Окупант прагнув занурити українців у «бульбашку пропаганди» і таким чином змусити їх визнати нові кордони. Але ця стратегія помилкова, вона не спрацювала, тому що більшість українців чинять опір, не хочуть жити поневоленими. А переважна кількість журналістів не йдуть на співпрацю з окупантами.

І ми, Спілка журналістів України, захоплюємося мужністю наших журналістів із Маріуполя, Херсона, з Харківської, Запорізької, Донецької, Луганської областей, які з величезним ризиком для себе відмовилися співпрацювати з окупантами. Вони пройшли через затримання, підвали, допити тощо. Ми захоплюємося колегами! Як приклад, я би хотів назвати одне ім'я – Лідія Тараш. Вона член Спілки журналістів України, головна редакторка видання «Наше слово» з  міста Волноваха Донецької області. Ця територія була окупована в перші дні повномаштабного вторгнення. Лідія Тараш із двома маленькими доньками переховувалися 2 місяці, в той час, коли окупанти її розшукували для того, щоб вона розгорнула пропагандистський місцевий листок. Вона відмовилася від співпраці, а через два місяці таємними стежками, через ДНР виїхала у Прибалтику,  далі в Польщу, а потім повернулася в Україну через Львів. Зараз вона мешкає в Україні.

І це найкращий приклад того, як журналісти не йдуть на співпрацю з ворогом. Звичайно вони страждають, сприймаючи такий виклик у своїй професійній діяльності. Це вже не просто слова і гасла, а дії, які характеризують нашу роботу у важкий воєнний час. Національна спілка журналістів України намагається підтримувати журналістів на деокупованих та прифронтових територіях.

ГАЗЕТИ ВАЖЛИВІ ПІД ЧАС ВІЙНИ  

Особливе захоплення викликають у нас колеги, які відроджують місцеві газети. Оскільки цей ресурс часто – єдине джерело інформації для українців. У мене в руках газети, які відродилися з часів повномаштабного вторгнення, і це найкраща відповідь української журналістської громади в нинішній час. Ось видання «Новий день» – це найбільша газета Херсонської області, яка сьогодні є джерелом інформації в умовах руйнування інфраструктури і відсутності доступу до діджитал.

Ми говоримо зараз за соціальні мережі, зокрема про «Тік-ток», яким ви захоплюєтеся. Ці сучасні технології вдало працюють тоді, коли є можливість користуватися гаджетами. А для людей у підвалах, у яких місяцями немає світла взагалі, паперовий носій інформації – це єдина надія на те, що Україна бореться за визволення окупуваних територій.  Ми пишаємося колегами зі Снігурівки, які вже на сьомий день після її звільнення випустили просту чорно-білу газету. Можливо вона і нагадує газету з минулого, але люди в Снігурівці після восьми місяців окупації цілували та обіймали її. Для них це найважливіший сигнал із вільної України після візиту Президента. Національна спілка журналістів України любіює інтереси наших колег на прифронтових територіях і шукає кошти у міжнародних донорів. Сьогодні я пишаюся тим, що ми підтримали вихід 28 місцевих газет на деокупованих і прифронтових територіях. Завдяки цьому шанс отримати правдиву інформацію мають мільйони українців.

Я хотів би знову привернути увагу до значення професії журналіста. Це не лише творча професія, але вміння і наполегливе намагання позитивно впливати на життя і здоров'я людей. Ще одним таким прикладом незламності є газета «Вперед» із міста Бахмут, яка з жовтня відновила свій випуск. Наша колега Світлана Овчаренко була евакуйована в Одесу. Під час нашого спілкування вона погодилася на підготовку першого за часів вторгнення випуску вже у жовтні. І ця газета відтоді передавалася волонтерами, а пізніше військовими в Бахмут. Ця маленька місцева газета підтримувала тисячі бахмутян. Люди в підвалах, які чули кожен день обстріли, перебували в шоковому стані. Вони відмовлялися виїжджати з дітьми і рятуватися, бо їм насаджували думку, що Україна велика їх не чекає, а чекають їх концтабори для Донецької області. Завдяки мужності редакторки та її колег ця маленька чорно-біла газета «Вперед» несла людям правдиву інформацію. Тисячі українців евакуювалися зі стертого на сьогодні міста Бахмут і вижили. Тому це дуже важлива професія, я радію, що вона поповнюється новими силами. Важливим наразі для українських та міжнародних журналістів є питання справедливості й невідворотності покарання окупантів і росії.

МІЖНАРОДНА РОЛЬ НСЖУ

Ми, як Національна спілка журналістів України, вимагаємо проведення Міжнародного трибуналу, спеціальної секції щодо знущань росією над журналістами та свободою слова. Про це у мене була нагода говорити на майданчику ООН на запрошення ЮНЕСКО в рамках Всесвітнього дня свободи слова 2 травня. Я передав вимогу від українських журналістів щодо об’єднання зусиль і притягнення до відповідальності  російських пропагандистів. Російська пропаганда – це перша стадія нинішньої війни. І сьогодні наш голос почутий: ми маємо міжнародну солідарність, демократичне суспільство підтримує Україну. Ми кожного дня отримуємо інформацію і разом із міжнародними правниками документуємо воєнні злочини. З кожним днем досьє і вага аргументів для притягнення до відповідальності росії зростає. І звичайно ми віримо, що в підсумку буде перемога України, а покарання окупантів – невідворотне. Кожен наближає цей день і робить свій внесок.

Сергій Томіленко від Національної спілки журналістів побажав плідного навчання, щоб кожен день першокурсники вправлялися у журналістиці і праві. Зазначив, що НСЖУ продовжує співпрацю з Факультетом журналістики Університету Грінченка і пишається цим. Заохотив студентів навчатися, адже Національна спілка журналістів України готова приймати грінченківців на практику до себе та в інші ЗМІ. Сергій Томіленко наголосив, що був радий зустрічі зі студентами та випускниками авторитетного Університету Грінченка. 

 

 

                                                                                                                                                                                             

 

 

В ЖИТТІ НЕМАЄ НІЧОГО, ЩО НЕ ДОЛАЛОСЬ БИ ПРАЦЕЮ!

 

 

Не існує перешкод допитливим. Нині технічні засоби дають можливості передати та здобути досвід онлайн.

До свого п’ятиріччя Інститут Журналістики організував серію святкових лекцій та майстер-класів онлайн від відомих фахівців сфери реклами та PR, журналістики, медіа.

 

МАЙКЛ ЩУР: ГОЛОВНА МЕТА «ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТОРОНТО» — ЗМУСИТИ ЛЮДЕЙ СУМНІВАТИСЯ

 

 

 Роман Вінтонів (Майкл Щур), засновник «Телебачення Торонто»

Спілкуючись на тему «Історія та розвиток проєкту «Телебачення Торонто» із засновником цього проекту, ми вкотре пересвідчуємося з його слів, що проблеми української журналістики ті самі, що й 10 років тому: мілкість матеріалів та надмірна крикливість, коли будь-який матеріал це «ВАУ, СЕНСАЦІЯ».

Роман Вінтонів підтримує наукову журналістику в Україні і особисто себе асоціює із питанням «Чому?», котре, на його думку, «копабельне», і змушує замислитися.

Прикметно, що у сучасному суспільстві не заведено жартувати тему інвалідності, проте Роман схиляється до протилежної думки – жартувати потрібно, бо «саме тоді ми переводимо цю тему з території чогось сакрального, недоторканого на територію буденного і тоді ти розумієш, що це люди зі своїми проблемами».

Яким чином уникнути мілковини? Роман Вінтонів радить дробити проблему на міні-проблему, яку можна легко показати у журналістському матеріалі протягом 1,5 хвилини. Це дозволяє висвітлити питання кількома репортажами, щоб у результаті отримати аналітичну роботу, яка узагальнюватиме основну проблему.

 

РОМАН ПЕТРЕНКО: ПОДИВІТЬСЯ НА ПРИЛАВКИ З ПРЕСОЮ, ГАЗЕТИ ДОСІ Є, ХОЧА ВЖЕ ДАВНО ГОВОРЯТЬ, ЩО ПРЕСА ВМИРАЄ

 

 

 Роман Петренко, менеджер у сфері масових комунікацій

Розкриваючи тему трьох складових основи телевізійного виробництва, без яких приречений будь-який канал, Роман Петренко узагальнює: «телебачення — це ті самі заводи, що випускають продукцію у вигляді інформації.», а людина, звичайний споживач інформації «голосує пультом», піддаючись її впливу, не маючи почасти критичного мислення.

«Державні телеканали дуже потрібні, адже не може бути держави без власної інформаційної політики. Сьогодні у держави немає каналів, аби реалізовувати цю інформаційну політику».

Які основи успішного телеканалу? Три кити, на думку гостя зустрічі, — це доступність сигналу, якість картинки та контенту. Матеріал повинен «чіпляти», картинка не має бути статичною.

Роман радить зрозуміти спершу свою аудиторію: хто твій глядач? Про що з ним говорити? Що не говорити? Люди, усі без винятку, люблять підглядати у дверну шпарину, тому варто використовувати це у відеозйомці, — ефект одразу зросте! Навіть у стислий хронометраж варто втискати по максимуму кількість сенсів, відеоряду та емоцій. Варто пам’ятати, що «будь-яка копія завжди гірша за оригінал, тож краще створюйте власний проєкт.»

Прикметно, «коли ти молодий і дивишся телевізор, то думаєш, що телекомпанії, змовившись, намагаються зробити людей тупими. Проте потім ти дорослішаєш і усвідомлюєш – люди самі цього хочуть! І ця думка лякає ще більше. Змова – це не страшно, ти можеш пристрелити виродків, почати революцію. Але нема жодної змови, телекомпанії лише задовольняють запит, на жаль, це правда» — цитата Стіва Джобса із уст спікера, напевно, є найкращим узагальненням сьогодення.

 

 

СТАНІСЛАВ МЄДВЄДЄВ: ЯКЩО ФОРМАТ КЛАСНО ПРОЙШОВ В АМЕРИЦІ, НЕ ФАКТ, ЩО ВІН ТУТ, У НАС, НЕ ПРОВАЛИТЬСЯ В ЕФІРІ

 

 

 Станіслав Мєдвєдєв, виконавчий продюсер розважального напряму, «UA» Суспільне медіа

 

Розкриваючи актуальну тему "Запуск телевізійного проєкту: від задуму до реалізації", Станіслав Мєлвєдев детально розкрив її складові.

 

«Коли ви купуєте формат — це щось, що вже перевірено глядачами і часом.  Ви отримуєте повний гайд, ви маєте біблію проєкту, як готуватися, як знімати, як налаштувати роботу команди. Тобто, ви купуєте уже щось успішне! Тому, з одного боку, це дійсно легше, але з іншого боку — це дорожче. Тому що придбати формат, наприклад «If you think, you can dance», або придбати формат «Got talent», Саймоном Колом розробленим — це велика сума грошей. Крім того, там є певні умови входу.»

 

На його думку, форматні шоу можна зробити й самому.

 

Наприклад, у СТБ був успішний кейс, коли розробили формат самостійно — «Хата на тата». Це повністю український доробок. І цей формат згодом успішно продавався на «ярмарках» форматів і його купували.

 

Багато залежить від того, наскільки ви докладно опишете те, що хочете виробляти. "Якщо ви проведете всі дослідження і скажете, що це щось офігезне, краще буде купити щось своє і потім на цьому заробляти і продавати, ніж просто імплементувати чужий формат."

 

Станіслав справедливо зауважив, що інколи може не збігатися ментальність. І якщо певний формат у своєму вигляді "заходив класно" десь у Польщі, у Німеччині, чи у Швеції — не гарант, що він зайде тут. Якщо він класно пройшов у Америці, не факт, що він тут, у нас, не провалиться в ефірі.

 

 

ЄГОР БРАЙЛЯН: ЖУРНАЛІСТИ ВСЬОГО СВІТУ ОБ'ЄДНУЮТЬСЯ, ЩОБ ЯКІСНО ТА ФАХОВО ЗАЙМАТИСЯ СВОЄЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

 

Єгор Брайлян, журналіст-міжнародник інформагентства Міноборони Арміяinform 

 

Темою розмови цієї зустрічі у форматі онлайн стали сучасні тренди міжнародної журналістики. Обговорили важливість освіти, експертної думки, коментарів, найскладніші випадки у роботі, безпеку та втручання у приватне життя журналістів, позитивні тенденції.

 

На питання, чи є сенс журналісту йти в політику, Єгор Брайлян зауважує, що це особистий вибір кожного. «Журналіст своїми текстами та рефлексіями може бути радником для тих людей які приймають рішення. Журналіст — людина, що впливає на політиків.»

 

 

НЕМАЄ НІЧОГО, ЩО НЕ ДОЛАЛОСЬ БИ ПРАЦЕЮ

 

Не існує перешкод допитливим. Нині технічні засоби дають можливості передати та здобути досвід онлайн.

До свого п’ятиріччя Інститут Журналістики організував серію святкових лекцій та майстер-класів онлайн від відомих фахівців сфери реклами та PR, журналістики, медіа.

 

МАЙКЛ ЩУР: ГОЛОВНА МЕТА «ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТОРОНТО» — ЗМУСИТИ ЛЮДЕЙ СУМНІВАТИСЯ

 

 Роман Вінтонів (Майкл Щур), засновник «Телебачення Торонто»

Спілкуючись на тему «Історія та розвиток проєкту «Телебачення Торонто» із засновником цього проекту, ми вкотре пересвідчуємося з його слів, що проблеми української журналістики ті самі, що й 10 років тому: мілкість матеріалів та надмірна крикливість, коли будь-який матеріал це «ВАУ, СЕНСАЦІЯ».

Роман Вінтонів підтримує наукову журналістику в Україні і особисто себе асоціює із питанням «Чому?», котре, на його думку, «копабельне», і змушує замислитися.

Прикметно, що у сучасному суспільстві не заведено жартувати тему інвалідності, проте Роман схиляється до протилежної думки – жартувати потрібно, бо «саме тоді ми переводимо цю тему з території чогось сакрального, недоторканого на територію буденного і тоді ти розумієш, що це люди зі своїми проблемами».

Яким чином уникнути мілковини? Роман Вінтонів радить дробити проблему на міні-проблему, яку можна легко показати у журналістському матеріалі протягом 1,5 хвилини. Це дозволяє висвітлити питання кількома репортажами, щоб у результаті отримати аналітичну роботу, яка узагальнюватиме основну проблему.

 

РОМАН ПЕТРЕНКО: ПОДИВІТЬСЯ НА ПРИЛАВКИ З ПРЕСОЮ, ГАЗЕТИ ДОСІ Є, ХОЧА ВЖЕ ДАВНО ГОВОРЯТЬ, ЩО ПРЕСА ВМИРАЄ

 

 Роман Петренко, менеджер у сфері масових комунікацій

Розкриваючи тему трьох складових основи телевізійного виробництва, без яких приречений будь-який канал, Роман Петренко узагальнює: «телебачення — це ті самі заводи, що випускають продукцію у вигляді інформації.», а людина, звичайний споживач інформації «голосує пультом», піддаючись її впливу, не маючи почасти критичного мислення.

«Державні телеканали дуже потрібні, адже не може бути держави без власної інформаційної політики. Сьогодні у держави немає каналів, аби реалізовувати цю інформаційну політику».

Які основи успішного телеканалу? Три кити, на думку гостя зустрічі, — це доступність сигналу, якість картинки та контенту. Матеріал повинен «чіпляти», картинка не має бути статичною.

Роман радить зрозуміти спершу свою аудиторію: хто твій глядач? Про що з ним говорити? Що не говорити? Люди, усі без винятку, люблять підглядати у дверну шпарину, тому варто використовувати це у відеозйомці, — ефект одразу зросте! Навіть у стислий хронометраж варто втискати по максимуму кількість сенсів, відеоряду та емоцій. Варто пам’ятати, що «будь-яка копія завжди гірша за оригінал, тож краще створюйте власний проєкт.»

Прикметно, «коли ти молодий і дивишся телевізор, то думаєш, що телекомпанії, змовившись, намагаються зробити людей тупими. Проте потім ти дорослішаєш і усвідомлюєш – люди самі цього хочуть! І ця думка лякає ще більше. Змова – це не страшно, ти можеш пристрелити виродків, почати революцію. Але нема жодної змови, телекомпанії лише задовольняють запит, на жаль, це правда» — цитата Стіва Джобса із уст спікера, напевно, є найкращим узагальненням сьогодення.

 

СТАНІСЛАВ МЄДВЄДЄВ: ЯКЩО ФОРМАТ КЛАСНО ПРОЙШОВ В АМЕРИЦІ, НЕ ФАКТ, ЩО ВІН ТУТ, У НАС, НЕ ПРОВАЛИТЬСЯ В ЕФІРІ

 

 Станіслав Мєдвєдєв, виконавчий продюсер розважального напряму, «UA» Суспільне медіа

Розкриваючи актуальну тему "Запуск телевізійного проєкту: від задуму до реалізації", Станіслав Мєлвєдев детально розкрив її складові.

«Коли ви купуєте формат — це щось, що вже перевірено глядачами і часом.  Ви отримуєте повний гайд, ви маєте біблію проєкту, як готуватися, як знімати, як налаштувати роботу команди. Тобто, ви купуєте уже щось успішне! Тому, з одного боку, це дійсно легше, але з іншого боку — це дорожче. Тому що придбати формат, наприклад «If you think, you can dance», або придбати формат «Got talent», Саймоном Колом розробленим — це велика сума грошей. Крім того, там є певні умови входу.»

На його думку, форматні шоу можна зробити й самому.

Наприклад, у СТБ був успішний кейс, коли розробили формат самостійно — «Хата на тата». Це повністю український доробок. І цей формат згодом успішно продавався на «ярмарках» форматів і його купували.

Багато залежить від того, наскільки ви докладно опишете те, що хочете виробляти. "Якщо ви проведете всі дослідження і скажете, що це щось офігезне, краще буде купити щось своє і потім на цьому заробляти і продавати, ніж просто імплементувати чужий формат."

Станіслав справедливо зауважив, що інколи може не збігатися ментальність. І якщо певний формат у своєму вигляді "заходив класно" десь у Польщі, у Німеччині, чи у Швеції — не гарант, що він зайде тут. Якщо він класно пройшов у Америці, не факт, що він тут, у нас, не провалиться в ефірі.

 

ЄГОР БРАЙЛЯН: ЖУРНАЛІСТИ ВСЬОГО СВІТУ ОБ'ЄДНУЮТЬСЯ, ЩОБ ЯКІСНО ТА ФАХОВО ЗАЙМАТИСЯ СВОЄЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

Єгор Брайлян, журналіст-міжнародник інформагентства Міноборони Арміяinform 

Темою розмови цієї зустрічі у форматі онлайн стали сучасні тренди міжнародної журналістики. Обговорили важливість освіти, експертної думки, коментарів, найскладніші випадки у роботі, безпеку та втручання у приватне життя журналістів, позитивні тенденції.

На питання, чи є сенс журналісту йти в політику, Єгор Брайлян зауважує, що це особистий вибір кожного. «Журналіст своїми текстами та рефлексіями може бути радником для тих людей які приймають рішення. Журналіст — людина, що впливає на політиків.»

ЄЛИЗАВЕТА САДУРСЬКА: “КАЗАТИ "ТАК" БУДЬ-ЯКИМ МОЖЛИВОСТЯМ!”

Талановита особистість з широким колом інтересів, торік Єлизавета успішно закінчила бакалаврат за напрямом “Видавнича справа та редагування”. Під час навчання вона отримувала іменну стипендію за академічні досягнення, перемагала у низці творчих конкурсів та писала успішні наукові роботи, а відтак здобула диплом з відзнакою.

 

Сьогодні Ліза продовжує навчання в магістратурі за напрямом “Контент продюсування цифрових медіапроєктів”, працює за фахом та реалізовує креативні ініціативи в навчанні та поза ним.

 

Про її мотивацію, ставлення до успіху та плани на майбутнє читайте у новому інтерв’ю з серії #ТВОРИТИ_ТА_ПЕРЕМАГАТИ.

 

Інтерв’ював  Віктор Ситник, студент V курсу Інституту журналістики (видавнича справа та редагування).

 

• Як мені видається, до видавничої справи приходять різними шляхами. Яким був твій і чи розглядала ти тоді інші варіанти?

 

Почну з другої частини запитання. Спершу два місяці я цілеспрямовано готувалася до вступу на архітектурний факультет. Передусім  розглядала “коефіцієнт” користі професії для людства, а вже потім – власні інтереси. Але десь за тиждень до вступу я дізналася про університет Грінченка: відвідала, закохалася і вирішила спробувати ще й туди… Ну і чесно сказала сама собі, що який з мене архітектор). Вступила на дизайн, з любові до творчості, та на видавничу, з любові до книг, і чомусь обрала саме останню.

 

• Дивлячись у минуле, я розумію, що перед вступом не мав жодного уявлення про видавничу справу... А як ти уявляла собі цю сферу діяльності тоді?

 

Чесно, ніяк… Теж толком про неї не чула до цього! Перше, що спало на думку: багато книг і я, я і багато книг – ідеально! А що там мало бути, лишалося загадкою). Єдине, що пам’ятаю, як під час екскурсії університетом хтось з викладачів сказав, що на дизайні мене навчать лише створювати продукт, а на видавничій – ще й продавати його.

 

• Як змінилося твоє ставлення до видавничої справи після стількох років навчання?

 

Виявляється, тут досить широке поле для реалізації. Видавнича справа вже не асоціюється в мене лише з підготовкою та випуском видань. Я маю дуже багато крутих можливостей, бо навчання за спеціальністю дало чимало знань з різних креативних індустрій.

 

• Що мотивує тебе продовжувати навчання в магістратурі? 

 

Як це не дивно, але передусім – викладачі! Круто, коли ти можеш спілкуватися з практиками професії, які вчать на реальних кейсах і власному кар'єрному досвіді, ще й готові поза дисциплінами допомагати з реалізацією ідей та проєктів. От справді, 80% вмотивованості підтримується саме ними, часом навіть забуваю про формальність певних процесів навчання і просто кайфую від нових знань!

 

• Плануєш йти далі та отримувати науковий ступінь?

 

Щодо цього поки рано щось казати… Якщо і йтиму, то перед цим зроблю паузу в навчанні, а вже тоді усвідомлено продовжу, але серйозно про це ще не замислювалася.

 

• Поговорімо про проєкти. Чим дивуватимеш на захисті магістерської роботи цьогоріч?

 

Танцювальним кіноперфомансом) Кажу ж, видавнича справа – дуже універсальна індустрія. Обожнюю танці та художню творчість, а тут така класна можливість це поєднати на спеціальності контент-продюсера!

 

• Що ми побачимо? Розкажи трохи детальніше

 

Танцювальну модерн-інтерпретацію твору Метерлінка "Синій птах”. Втім, оскільки постійно вводяться карантинні заходи, доцільніше візуалізувати її на екрані, а не лише на сцені. Над проєктом зі мною працює моя молода танцювальна команда @stalker_dance_team. Зараз вони вчаться комунікації, проявляють креативність, дізнаються, як це бути актором та режисером, і просто світяться від щастя. Тому, хоча готового продукту ще немає, сам перфоманс уже в дії!

 

• Під час навчання ти неодноразово практикувалася у великих видавничих компаніях. Які враження ти отримала від цієї роботи та як вона вплинула на твоє бачення індустрії?

 

Дуже суб'єктивно і лише власний досвід щодо великих видавництв: на жаль, студенти сьогодні їх не надто цікавлять. Видавнича справа й так у нелегкому становищі, тому мало хто ризикне довіритись знанням "недосвідчених" студентів, а може й варто було – тоді б процес модернізації та розвитку видавничої справи йшов би швидше і прогресивніше!

 

• Назви свої три головні навички у видавничій справі. Як університет вплинув на їх формування?

 

Гнучкість, мобільність, самоосвіта! Сфера гнучка, не має точних меж, тому й пристосовуєшся до реалій індустрії, про мобільність не буду й говорити – це одна з домінант нашого університету. Щодо останньої навички – в університеті навчили правильно обирати вектор і самостійно шукати потрібні знання для розвитку у сфері.

 

• Ти не назвала створення ілюстрацій та дизайн, хоча й маєш чималий досвід у цих сферах...

 

Якраз університет подарував навичку самостійно навчатися дизайну й створенню ілюстрацій, але аж ніяк цьому не навчив – все ж, фах трохи інший)

 

•  Тож ти плануєш працювати ілюстраторкою книжок чи вже працюєш?

 

Ще рік тому я справді мріяла бути ілюстраторкою, але зараз відчуваю, що оживляти ілюстрацію значно цікавіше і тому дуже сподіваюсь після кількох місяців практики піти вже у моушн-дизайн та анімацію!

 

Зараз я працюю частково за фахом: трохи з поліграфією, трохи з вебдизайном, трохи з ілюстрацією. Універсальність сьогодні – наше все!

 

• Певен, ти досягнеш своєї мети! До речі, про досягнення... Яку зі своїх студентських звитяг ти вважаєш головною?

 

Чесно, тяжко відповісти... Що в плані знань, що в плані роботи з новими програмами та комунікацією під час навчання – усе це виклики й щоразу, навіть коли зазнаю невдачі, я рада досвіду і тому, що ступила на нову сходинку.

 

• Тобто нагороди, грамоти, дипломи та, зрештою, іменна стипендія для тебе не досягнення?

 

Це радше приємні сюрпризи! З дитинства батьки привчали не ставитися до  оцінки чи перемоги як самоцілей, натомість кайфувати від процесу роботи над тим, що подобається або й не подобається, бо ж негативний досвід – теж досвід. 

 

Кожен конкурс був можливістю попрацювати над новим крутим проєктом, зібрати для нього команду. Бали, знову ж, були лише результатом і в певних моментах показували мій прогрес у дисципліні, особливо щодо англійської, коли через оцінювання ти бачиш, як зростає рівень володіння мовою.

 

• Тоді що для тебе успіх?

 

Поняття "успіх” – річ нестабільна. Сьогодні для мене успіх – це знайти баланс між роботою, відпочинком та часом на рідних і друзів, при цьому знову ж кайфувати від процесу в усіх трьох сферах!

 

• Знаю що нас читатимуть майбутні студенти-видавці. Що ти можеш порадити молодшим колегам?

 

Можливо це трохи банально, але – казати "так" будь-яким можливостям! Я живу за принципом "краще зробити та пошкодувати, ніж не зробити й пошкодувати ще більше" Тому треба експериментувати у своїй сфері, йти на контакт і не боятися падінь!

 

МАРГАРИТА ЛИЗОГУБ: МИ ДОПОМАГАЄМО СТУДЕНТАМ STEM-СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

Сьогоднішня героїня рубрики #ТВОРИТИ_І_ПЕРЕМАГАТИ ― Маргарита Лизогуб, студентка-медик та президентка громадської організації ShiHunt.  

Її проєкт покликаний допомогти студентам STEM-спеціальностей (біологія, фізика, хімія, інженерія, медицина) відшукати нові можливості для самореалізації.

Про ShiHunt, навчання на карантині та ковідні теорії змов читайте в інтерв'ю.

Записала інтерв’ю Марія Скробат

 

У цій серії інтерв'ю ми говоримо про успіх. Що для тебе означає успіх? 

 

Для мене успіх ― це про відчуття того, що ти на своєму місці. Якщо ти виконуєш свою роботу, вона приносить тобі задоволення, навколо тебе є чудові люди, з якими ви дихаєте одним повітрям і мислите однаковими категоріями, якщо ти прокидаєшся вранці з розумінням того, що новий день принесе ще більше яскравих пригод ― ймовірно, ти успішна людина. Або як мінімум самореалізована у власних очах.

 

Ти ― президент ГО «SciHunt» Як узагалі з'явилася ваша організація? 

 

Минулого року мені пощастило потрапити на проєкт YouCamp4 від Фонду Віктора Пінчука. Суть проєкту передбачала розробку рішень проблем, що відповідали цілям сталого розвитку. 

Коли я переглядала список запропонованих тематик, інтердисциплінарна наукова конференція здалась мені найперспективнішою опцією і я доєдналася до цієї команди. Ініціатором нашої діяльності був Ярослав Заплатніков, який запропонував цю ідею.

І от, протягом 9 інтенсивних днів ми працювали над розробкою проєкту, змінювали формати, проводили консультації й сформували концептуальну основу нашого проєкту. Однак, тоді ми не виграли, адже наша ідея не відповідала своєму часу. Пропонувати офлайн або змішаний формат в часи Covidy було доволі відчайдушно. 

YouCamp закінчився, команда кілька разів зустрічалась в Києві, та ми стояли на мертвій точці. Адже ми були просто групкою зацікавлених студентів з різним бекграундом. Саме тоді стало очевидним, що нам потрібна організація. Так, наша команда з 13 відчайдухів заснувала ГО «SciHunt», цю історію ми пишемо і зараз.

 

В чому унікальність вашого проєкту? 

 

Ціль нашого проєкту ― створити міжнародну комунікаційну платформу для молодих вчених STEM-спеціальностей та дати їм можливість отримувати корисні контакти, зібрані в єдиному просторі. Власне нашою особливістю є те, що ми пріоритизуємо інтердисциплінарність. Для нас важливим є різномаїття бекграундів, наукових і соціальних позицій. Оскільки ми частина нашої цільової аудиторії, то команда докладає максимум зусиль для вирішення спільного болю.

 

Однією із ваших рубрик є тайм-менеджмент. Яку пораду з тайм-менеджменту ти б могла дати студентам перед сесією?

 

Найкраще, що ви можете зробити перед сесією ― це отримати про неї максимум доступної інформації й розставити пріоритети.

Що більше ви знатимете про час, формат, особливості іспиту, тим легше вам буде розподілити час. Якщо необхідно вивчити велику кількість тестів ― вчіть порціями, в перервах між іншими видами діяльності. Потрібно зазубрити хімічну формулу з біохімії? Використовуйте маленькі аркушики паперу й малюйте знову й знову. 

Найбільша ведмежа послуга, яку ви можете зробити собі ― це зубрити в останню ніч. Якщо не хочете на іспиті розповідати про лікування вірусів антибіотиками ― дайте собі час спочити й переконайтеся в тому, що ви не виснажені як фізично, так і розумово.

 

Поговоримо трохи про тебе. Ти навчаєшся на медика. Чому вирішила стати лікаркою? 

Значною мірою я пішла в лікарську справу завдяки моїй мамі. Слухаючи вечорами історії про її пацієнтів, про нові підходи до лікування та діагностики, я поступово закохувалась у медицину. До того, мені завжди подобалось працювати з людьми, мене дуже цікавили питання генетики, тому вибір на користь цієї професії ні для кого не був несподіванкою.

 

Говорять, COVID-19 змінив реальність назавжди. Світ вже не буде таким, як раніше. А як карантин змінив твоє життя? 

 

Насправді карантин дозволив мені бути значно ефективнішою. Якщо в часи очного навчання я витрачала близько 3 годин на транспорт, сиділа на парах, навіть якщо нічого не відбувалось, то зараз мій графік набагато більш гнучкий, я можу о 19 бути на зустрічі по проєктах, а о 20 вже сидіти на роботі. 

З карантинних складнощів викликом було переводити мій англомовний проєкт в онлайн-формат, адже приходити на розмовні заняття ― це певною мірою ламати свої бар‘єри та виходити з зони власного комфорту.

Тому коли ти не бачиш очей інших людей, не маєш чіткої прив‘язки до місця і часу ― доволі велика спокуса нічого не робити, відкласти до іншого разу абощо.

Ще одна істотна проблема ― це ускладнення доступу до пацієнтів. Власне на четвертому курсі моє покоління мало б почати отримувати практичні навички, вчитися взаємодіяти з людьми, однак ми практикуємось лише на симульованих пацієнтах в задачах. Певне, що старшим курсам в цьому аспекті ще важче. 

До цієї ж проблеми належить і втрата можливості закордонних стажувань, які зараз потихеньку повертаються й узгоджуються із врахуванням нових реалій.

 

В останні місяці інфопростір переповнений теоріями змов щодо карантину та вакцинації. Якби ти могла нагородити антипремією найбезглуздішу з них, то що за теорія це була б?

 

Не дуже люблю питання про COVID-19. Мені здається, що цієї тематики настільки багато в інформаційному просторі, що ми поступово досягаємо зворотнього ефекту і породжуємо ще більшу байдужість у немедичної спільноти. Якщо обирати найгеніальнішу теорію з тих, що я чула за карантин ― мій абсолютний переможець: теорія про поширення SARS-Cov2 через мережу 5G. Мені важко уявити собі, які асоціативні зв‘язки формувалися в авторів цієї нісенітниці.