ОТЕЦЬ, А НЕ ВЛАДИКА…

 

 

«ОТЕЦЬ, А НЕ ВЛАДИКА…» — саме так скромно характеризував свою духовну місію релігійний діяч, просвітник і педагог, церковний реформатор, творець і перший митрополит Київський і всієї України відродженої 1921 року Української Автокефальної Православної Церкви Василь Липківський. 

 

Він є одним із фундаторів Університету Грінченка, адже свого часу став першим директором Київської церковно-вчительської школи і прикметно, що був звільнений з посади за проукраїнську позицію. Саме від цього навчального закладу, який свого часу готував кадри для церковнопарафіяльних шкіл, веде свій родовід наш Університет. Відроджуючи традиційні зв’язки між закладами світської та духовної освіти, Київський університет імені Бориса Грінченка та Київська православна богословська академія підписали угоду про співпрацю. 

 

 

Напередодні науково-практичної конференції, що присвячена постаті Василя Липківського, розмовляємо з протоієреєм Олександром Трофимлюком, настоятелем Свято-Покровського собору, ректором Київської православної богословської академії. 

 

 

- Отче Олександре, інколи храми крізь віки проносять пам’ять про своїх настоятелів. Попри всі історичні колізії цей зв’язок зберігається. Ми з Вами перебуваємо у дійсно історичному місці, яке пов’язане з постаттю Митрополита Василя Липківського. Як тут відчувається його присутність?

 

- Наш Свято-Покровський храм є ровесником Володимирського собору. Йому більше 120 років. Перший камінь на будівництво храму закладено у 1895 році. І вже за два роки, у 1897 році, його освятили. З 1905 по 1919 настоятелем Свято-Покровського собору був митрополит майбутньої Автокефальної Православної церкви, а на той час протоієрей, Василь Липківський. Коли цей храм споруджувався, то Солом’янка була невеличкою, густо заселеною околицею Києва. Приміщення першого храму — Покровської церкви, було вдвічі меншим за сучасне. Зусиллями митрополита Василя Липківського храм перебудували і збільшили за дуже короткий проміжок часу. Таким чином внаслідок розбудови маленька парафіяльна церква на околиці Києва стала величним Собором. Заслугою протоієрея Василя було також заснування недільної школи. Прикметно, що він ще до обрання предстоятелем автокефальної церкви займав різні посади пов’язані з корегуванням церковнопарафіяльних шкіл. Він суттєво зміцнив недільну школу при храмі. 

 

        

 

- Зараз храм величний і дуже доглянутий. Невже його оминули історичні буревії?

 

- На жаль, храм не оминула широкомасштабна державна антирелігійна кампанія. З приходом радянської влади у 1939 році цей храм було закрито і «обезглавлено». Загальний вигляд церкви намагалися максимально наблизити до світської будівлі. Але сподівання радянської влади на знищення духовно-релігійного центру не справдилися, дякуючи Богу, цього не сталося. Після витіснення радянських військ тут відновилися богослужіння, і з 1941 року храм не зачинявся. У 60-ті роки знову почалося переслідування релігії і закриття храмів по всій Україні та Радянському Союзу. У цей час навіть вирішили закрити Володимирський кафедральний собор і його кафедру перевести сюди, на Солом’янку. Але завдяки зусиллям архієпископа Філарета Володимирський собор не закрили і тому переносити кафедру не довелося. 

 

- Скажіть, як Ви прийшли до цього храму, якою була вже Ваша місія? Мені завжди здається, що коли говорять про нове входження, то воно розпочинається з розбудови, будівництва. Ми зазвичай  бачимо розбудову ззовні, для нас змінюються якісь зовнішні контури, споруда.  А от для Вас, як для людини, яка служить, що для Вас означає розбудова храму?

 

 

- Я прийшов у цей храм з Володимирського собору, де тривалий час був дияконом Патріарха Філарета, а потім — одним із наближених до нього священиків. Усі закордонні поїздки я мав честь супроводжувати Патріарха. І в 2005 році Патріарх Філарет запропонував мені перейти у Свято-Покровський храм. На той час настоятелем був протоієрей Димитрій, який активно працював над відновленням автентичного вигляду храму. У 2004 році відновили куполи храму. Він знову став візитівкою Солом’янського району і міста Києва.  Я служив у цьому храмі другим священником до призначення настоятелем у 2015 році. З митрополитом Василем Липківським мене пов’язує прагнення до розбудови Храму. До цього часу ми проводимо настінні розписи, щоби Храм і зовні, і зсередини був гарним. Дуже важливим для розвитку нашого Собору є існування великої недільної школи. Щосуботи наша недільна школа проводить заняття для дітей різного віку. Це не лише лекції, а й практичні заняття з рукоділля для активного розвитку. Щонеділі після завершення Божественної літургії недільна школа збирає також і дорослих. За чаюванням і спілкуванням відбуваються пастирські бесіди священнослужителя зі своїми парафіянами. Моя мета як настоятеля — організація спілкування парафіян на релігійні теми. Такий формат недільної школи, коли за чаєм, кавою, у живому спілкуванні знайомляться, цікавляться один одним, сприяє формуванню з парафіян храму однієї великої родини. І в цьому я бачу продовження справи Митрополита Василя Липківського. 

 

- Цілком згодна з Вами, що розбудова храму — це передусім розбудова місії, церковного життя, формування відчуття спільності. Але ж храм — і хранитель важливих історичних документів, свідчень, літописів. Почасти ця цінна історична інформація знищувалась з не меншою жорстокістю. А чи є у Вашої церкви літопис. Чи зберігся?

 

- На жаль, за час панування у Храмі московського патріархату перервався літопис храму і жодного документа клірики московського храму нам не передали, тому є велика прогалина в його історії. Завдяки тому, що є відомості в архівах, безпосередні контакти з тими особами, які в свій час були тут настоятелями, ми можемо відтворити історію. Прикро, що повного літопису не маємо через те, що довгий час тут панував «російський дух». Але все ж радіємо з того, що закладене Митрополитом Василем Липківським знову відроджується. З 1992 року цей храм належав до Київського патріархату, і відповідно після об’єднавчого собору в грудні 2018 року цей храм належить до Православної церкви України. І взагалі, це перший храм в Україні, який юридично перейшов у юрисдикцію Православної церкви України. Тобто, ми перші перереєструвалися одноголосно. Ми навіть голосували з цього приводу. Хоча всі парафії автоматично переходили з Київського патріархату до Православної церкви України, ми проводили збори, і всі у нас одноголосно підтримали думку про те, що ми маємо перейти. І це також знаменно. 

 

- Скажіть, а Ви бачите у цьому демократичному процесі, який був властивий церковним громадам України свого часу, якусь роль власне Василя Липківського. Як він впливав, скажімо, своїми настановами, своїм духом, і продовжує впливати?

 

- Продовжує впливати. Навіть, скажімо, те, що він говорив про формат викладання у недільній школі, свідчить про різницю духовної ментальності українського православ’я та російського. У російському православ’ї священик сприймається як ієрарх, всі інші — це десь далеко, мають бути на відстані. Продовжуючи справу Митрополита Василя Липківського, ми навпаки хочемо зробити так, щоб священик мав живе спілкування з парафіянами. Щоб не будувалися якісь мури, якісь перепони між священиком і громадою, щоб один за одного переживали, цікавилися життям одне одного. У цьому також є продовження справи Василя Липківського. І знову ж таки, він сам себе називав «Отець-митрополит» і не любив, щоб до нього зверталися «владика», як це є загальноприйнятим у православній церкві. Прикметно, що він надавав перевагу звертанню «отець», а не «владика». Ми всі належимо до єдиної християнської родини, і всі ми є дітьми Божими. Православна церква України, яка нині позиціонує себе як відкрита церква, це є одним з наших сучасних гасел.  І це є продовженням тієї ідеї, духу, який був закладений з часів Липківського. 

 

- Знаєте, коли я почала відкривати для себе особистість Митрополита Липківського, подумалося, що нині доволі складно повернути в суспільний обіг церковного ієрарха. Для більшості невоцерковлених людей масштаб його діянь взагалі не зрозумілий, далекий. Скажіть, як передати велич Василя Липківського? Що це за людина, в чому потуга його духу? 

 

- Справді, часто, вивчаючи ту чи іншу постать, ми бачимо якісь штрихи біографічного портрету, перебування на тому чи іншому місці, але коли не бачиш внутрішній світ людини, то не відчуваєш, якою була ця людина і чим вона жила. І тому, мабуть, найкраще Митрополита Василя характеризують його проповіді. Тому що проповіді — це живе спілкування зі своєю паствою. Коли читаєш проповіді Митрополита Василя Липківського, то бачиш наскільки він любив Бога і любив Україну, свою державу, своїх співбратів-українців. І власне, це те, чим має жити сучасне суспільство.

 

- Це велике прагнення всіх народів світу промовляти до Бога власною мовою. За це велися війни, це було одним з гасел національних визвольних змагань. Для українців це також було дуже важливо, і ми маємо пам’ятати, що саме Липківський відслужив першу літургію українською мовою. Агатангел Кримський називає його «апостолом», мабуть, найбільшим апостолом національного духовного відродження. Як нам  розуміти цей статус?

 

- Знаєте відоме гасло «З нами Бог та Україна», от воно якнайкраще характеризує те, чим жив Митрополит Василь. Для нього так само були дві надзвичайні величини: Бог та Україна. І він цю думку передавав своїй пастві, виховував її в любові до Бога та України. Хоча сам дуже багато страждав за це. Ви знаєте, що він був знятий з посади керівника Київського церковно-парафіяльного училища, яке готувало викладачів для недільних шкіл, саме за свою українську позицію. Він є одним з ініціаторів створення Української православної церковної ради, яка згодом проголосила Автокефалію української церкви. Пізніше був обраний Митрополитом, першим ієрархом цієї церкви. Так ось, його проповіді мають цей живий дух, вони є проникливими, спонукальними і дають уяву, що людина говорить не просто слова, які потрібно сказати, а якими палає його серце. Це слова, що глибоко проймають душу і свідчать про справи, якими він був заклопотаний. Ти чуєш таку проповідь і вона лишає великий відгук у серці, спонукаючи потім до активних дій. І тому, звичайно, велич Митрополита Василя Липківського у тому, що він через таку простоту, але разом з тим, через таку вірність і любов до України та до Бога зумів навернути на цей шлях свою паству. Вмів закликати відстоювати свою державність, свою православну незалежну автокефальну українську Церкву. 

 

- Мандруючи Україною, з прикрістю бачу, що в містах і селах з трьох архітектурних домінант — ярмарок, церква і школа, вцілів тільки ярмарок у вигляді торгового центру. А церква і школа… Ви відзначили дуже важливу відмінність між російською і українською церковною традицією, це наша відкритість, демократизм. Чому ми можемо повчитися у Липківського педагога, просвітника?

 

- Найперше, на що слід звернути увагу, що перед своїм вознесінням на небо  Господь промовив такі слова: «Ідіть і навчіть всі народи». І тому не випадково, що найбільші університети світу, які ми знаємо, виникли на базі церковних інституцій, церковних освітніх закладів.  У тому числі й наша Києво-Могилянська, Острозька академії, наші найдавніші заклади. А у світі  — Сорбонна, Оксфорд і так далі. Всі вони виникли на основі церковних шкіл, церковних університетів. І тому одне із головних завдань Церкви — це просвітництво. Пастор, який хоче бути почутий своєю паствою, має знати чим живе його паства, мусить піднімати свій інтелектуальний рівень і піклуватися про те, щоб богослужіння, яке він звершує, було зрозумілим, доступним для  пастви. Відповідно, таким чином паства буде розуміти богослужіння і буде черпати з богослов’я основу знання. Люди будуть справжніми християнами, розуміючими християнами. Тому що, це ще одна риса, яка характеризує українське православ’я, на відміну від російського. Ми хочемо бачити в церкві людей активних, розумних, які хочуть і знають, чому вони прийшли до храму. Не раби, які прийшли до храму, бо так потрібно, так вимагає влада, а раби Божі! В російській традиції, православна церква завжди була під ковпаком влади, на відміну від візантійської традиції, де ми говоримо про симфонію церкви та держави. У росії церква завжди була під безпосереднім впливом влади. Дуже рідкісне явище, коли  Митрополит чи патріарх у росії міг висловити своє ставлення всупереч волі царя, імператора чи тепер президента.  А в українській церкві дух просвітництва був завжди, хоча коли Київська Митрополія була анексована російською церквою, він почав занепадати. Маємо пам’ятати, що цей дух відродження православного вільного життя почав повертатися якраз стараннями Митрополита Василя Липківського, в тому числі і через просвітництво. Тому одним із головних завдань Православної церкви України є відродження і становлення недільних шкіл по всій Україні. Цей напрям наразі дуже активно розвивається. Тому що виховання віруючої людини має починатися змалку для того, щоб ми зростали духовними активними людьми і християнами, захисниками своєї  Батьківщини. Цьому навчає нас Священне писання і це має проповідувати кожен священик. Відтак не дивно, що в нашій церкві просвітництво, опіка дітей і молоді є одним з найважливіших напрямів діяльності. 

 

- Ми знаємо про пам’ятник Липківському в Черкасах, сюди їхали вулицею Липківського і ось на Соборі також бачимо пам’ятну дошку. Яким Ви бачите увічнення пам’яті про високого достойника Митрополита Липківського?  

 

- Дошка ця була встановлена ще в 90-х роках минулого століття.  Ініціаторами її встановлення стала українська православна діаспора в Америці. Це Валентин Кухнов, відомий український православний діяч у Сполучених Штатах. І, звичайно, Костянтин Липківський, онук Митрополита . Завдяки їхнім зусиллям на храмі встановили дошку. На жаль, не всі люди добре знають історію, зокрема, історію Православної церкви, Автокефальної української церкви. Але щоразу коли вони приходять до храму, то дивляться на цю дошку і відповідно цікавляться, ким же ж був Митрополит Василь Липківський. Звичайно, що у нашому храмі щодня на богослужінні згадуємо його ім’я. Щороку 27 листопада, в день трагічного розстрілу  відправляємо панахиду за упокоєння його душі. Також у найближчу неділю до цієї дати в тематику недільної школи додаємо лекцію, пов’язану з пам’яттю Митрополита Василя Липківського. Таким чином всі парафіяни недільної школи можуть актуалізувати для себе постать Василя Липківського, почути щось нове, поставити запитання про його життя і служіння. У нашому храмі живе пам’ять про Василя Липківського. Він тут правив і саме після цього храму був призначений у Софійський Собор, нашу головну святиню. 

 

- Я була на екскурсії у Софійському соборі і мене вразила розповідь про його вигнання, зраду оточення,  життя в маленькій прибудові. Такі драматичні моменти збуджують наші почуття, породжують цікавість. Ви як педагог, ректор академії, яким чином заохочуєте до дослідження постаті Липківського?

 

- Звісно, постать Василя Липківського особливо досліджується у Київській богословській академії.  Шеститомник  «Праці Василя Липківського», який нещодавно побачив світ, укладено професором нашої академії Іриною Миколаївної Преловською. Вона працює також і  в Інституті археографії та джерелознавства НАН України. Оскільки Митрополит Василь був першим ієрархом Української Автокефальної церкви, тому до нього була особлива наукова цікавість студентів, аспірантів і так само викладачів. Досліджуючи автокефалію української церкви, не можна оминути таку постать як Василь Липківський. Є багато магістерських робіт, є кандидатські дисертації, присвячені постаті Митрополита Василя Липківського. Нам пощастило, що маємо таку потужну дослідницю.  Ірина Миколаївна живе цією темою, дуже складною епохою становлення Української Автокефальної церкви, але  головне, що вона вміє передати це студентам. Вона в мене викладала «Історію Української Православної церкви», і я до цього часу пам’ятаю ті лекції, в тому числі про Митрополита Василя Липківського. Пам’ятаю також споруду на території Софійського собору, де доживав свій вік Митрополит, перед тим як був розстріляний. Ми ще й досі не знаємо точно, де його поховання. Є різні думки, де він насправді упокоївся, де зараз спочивають його останки. Є хрест на території Лук’янівського цвинтаря і пам’ять про нього також живе у нашому храмі.  Хотілося б належного вшанування і останкам Митрополита. Маємо надію, що все-таки зможемо віднайти такі джерела, які відкриють нам істину в цьому питанні. 

 

- Що б для Вас означало, що ми достойно вшановуємо пам’ять про Василя Липківського?

 

- Найбільше, мабуть, це бути продовжувачем його справи, передавати той дух українства, любов до своєї церкви, до України, відстоювати своє українське православ’я. Тому що, як і бажав Липківський, ми рівні з усіма помісними православними церквами, на наших очах відбулося отримання Томоса і наша церква стала визнаною у православному світі. У цьому питанні, ми досягли того, чого він прагнув. А далі, це так само, бути світочами, нести просвітництво серед усіх верств населення для того, щоб всіх зробити активними прихильниками України і української церкви, як би того хотів Василь Липківський. З такою практично метою ми з вами сьогодні вже згадували про вулицю Василя Липківського. Минулого тижня  був у КМДА з приводу того, що у тролейбусах та автобусах оголошують англійською мовою прізвище в неправильній транскрипції. І тому ми хочемо виправити цю прикру помилку. Тобто праця по вшануванню пам’яті лежить в різних площинах, відбувається навіть у таких випадках. Але найголовніше  — це продовження отого духу, просвітницького духу, про який мріяв і докладав всі зусилля Митрополит. Якщо ми будемо так вболівати за свою країну, українську церкву, як робив Митрополит Василь Липківський, то станемо гідними продовжувачами його справи. 

 

- Дякуємо Вам за інтерв’ю та можливість глибше пізнати особистість Василя Липківського. Церква дала своє визначення його постаті, вона канонізувала його як святого в лику священномучеників. Як би Ви дали визначення, Липківський — це..? 

 

- Це ідеолог українського православного народу, його палкий натхненник. І тут можна погодитися з думкою Агатангела Кримського, що це апостол. Тому що апостоли — це найближчі учні Христа, які несли його слово людям. Основна їхня місія була проповідь, для того, щоб всі кінці світу зверталися до Бога. От цим і займався Митрополит Василь Липківський. Він створював нашу українську церкву і поклав своє життя на вівтар служіння!

 

 

                                               Інтерв’ю взяла Мар’яна Ангелова