ОЛЕКСІЙ ТАРАСЕНКО: “ЗАПЛАНОВАНЕ НЕ СПРАВДИЛОСЬ, АЛЕ ЦЕ Ж НЕ КІНЕЦЬ…”

 

Участь у суспільному житті ― це право кожної людини, у тому числі людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення (люди похилого віку, вагітні жінки). Тема інклюзії в Україні набирає все більшого розголосу. Та чи є з того результат?

Наш герой Олексій Тарасенко  ― студент 3 курсу, спеціальності “Право”, координатор проєкту “ГучніЖести”, що створює культурно-мистецькі продукти у формі театралізованих екскурсій із перекладом на жестову мову, доступних для людей з порушенням слуху, популяризує українську культуру серед нечуючої спільноти.

Про успіх та виклики, про вже зроблене і заплановане, про проблеми інклюзії та гроші й непереборне бажання змінити українське суспільство читайте у нашій рубриці #ТВОРИТИ_ТА_ПЕРЕМАГАТИ.

Записала інтерв’ю Яна Чепурнова

Чому ти обрав саме цей напрям для професійної реалізації?

При виборі фаху був орієнтований і націлений на журналістику, проте вирішив перестрахуватися, обравши фах, який буде ближчий до смаку після журналістики, тож це було право. Мій вибір склався таким чином, що після складання вступних іспитів мав можливість вступати на будь-який з цих двох напрямків. У душі я дослідник цього світу, тому вирішив спробувати реалізуватися в юриспруденції, адже вже в 9 класі я орієнтовно зрозумів, що тре робити в журналістиці, і абсолютно не шкодую про вибір. Журналістика перестала вабити, а от юриспруденція стала дуже цікавим і приємним доповненням до життя. Якщо говорити саме про реалізацію себе як юриста в майбутньому, то в принципі бачу себе в цій сфері, починаю “відчувати” її. Конкретніше про плани на майбутнє не скажу, бо то наполеонівські плани під грифом “засекречено”. Треба бути неочікуваним і несподіваним.

Що для тебе означає слово "успіх"?

Успіх ― поняття дуже неоднозначне, це суб'єктивна штука. Для мене успіх ― досягнення чітко поставленої цілі, ще й на рівень більше ніж є. Адже просто досягнення цілей не вважаю успіхом, а коли перевершуєш себе ж у цьому ― це може претендувати на таке звання.

Ознаки успіху:

а) не є випадковістю;

б) має бути докладено максимум зусиль і часу, якщо це того потребує;

в) успіх інших не є твоїм успіхом, якщо мова йде про командну роботу. Або успіх чийсь конкретно, або всієї команди;

г) успіх завжди має провокувати подальші плани, тільки якщо це не передсмертний план дій;

д) від шляху треба кайфувати.

Та і взагалі, у самурая немає цілі, у самурая є тільки шлях. 

"Гучні Жести"  ― що це? Яка мета?

Постійно коли питають, я вже розумію, що я постійно кажу все одне й те саме про нього. Кажу, що можете ознайомитись на сторінці проєкту.

Але якщо серйозно, то це в першу чергу проєкт про команду. Це не студентський проєкт, ні в якому разі, адже команда велика: це і викладачі, і просто зацікавлені люди, і студенти й не студенти, і іноземці не студенти. Дуже різний контингент. Це проєкт про включення людей з нозологією слуху у суспільство. Театралізовані екскурсії, це тільки одна з форм того, яким чином ми це можемо робити.

Як створювався проєкт "Гучні Жести" і яка твоя роль в ньому?

Створювався проєкт “ГучніЖести” дуже живо, на легкій ноті, і в різних ситуаціях. Ми з Ірою ходили й в бібліотеки, і в кав'ярні, і в бари, сиділи просто неба, в гостях один в одного. Брали свої блокноти, багато спілкувались, думали, моделювали й так далі. Коли вже народилась більш менш чітка і реальна думка про форму проєкту і засоби його реалізації, почали доєднувати людей у команду. Спершу нам дуже багато в чому допоміг колега і просто хороший друг з Ізраїлю, який працював над нашим дизайном сторінок, розробкою самих сторінок тощо. Ну а потім вже понеслась! Така невелика компанія з 20 людей почали плідно працювати над однією ідеєю, і це було щось неперевершене!

Скільки людей зараз працює над проєктом? Хто за що відповідає?

Зараз нас не менше, але працюємо в іншому режимі. Зараз в основному працює Іра: це і ведення сторінок, це картинки, тексти, комунікація, грант виграний навесні, який вже теж потроху, але впевнено реалізовується. Зараз інша ситуація, пошук форматів, пошук сил і натхнення для подальшої роботи.

Проблеми інклюзивного середовища в нашій країні досить відомі. На державному рівні перша леді намагається їх вирішувати. Але у вашому випадку шукати ресурси для реалізації "Гучних жестів" набагато складніше. Де та в кого ви шукаєте підтримки, та в чому вона полягає?

Ну і молодець перша леді, що можна додати… Я, чесно кажучи, не в курсі чим саме вона займається, для мене це зараз виглядає скоріш як якийсь стандартний варіант подружжя президента, коли чоловік ― президент, а дружина ― благодійниця.

Наш головний ресурс ― люди в команді. Без них ніщо не може існувати. Тому в принципі, всі наші задачі виконувались без додаткових ресурсів. Тільки люди, час, корисні знайомства ну і натхнення, звісно. Окремою категорією ресурсів є гроші. Це напевно можна було б віднести до проблемних питань, бо одна справа написати й подати грант з розписаним кошторисом, інша справа, що ми з юридичної точки зору не можемо виконувати 98% фінансових операцій, в тому числі й отримання цих коштів. Але проблеми існують для того, щоб їх вирішувати, а не для того, щоб вони ускладнювали життя, тому частково цей ресурс у нас є. Ми, наприклад з коштів отриманих за перемогу в конкурсі проєктів замовляли наші чудові торби, які розігрували й просто дарували, самі теж вкладались, не дуже, але було діло.

Зараз новий етап, непевне, контакту з питанням грошей, бо Ірина виграла грант під реалізацію нового нашого напрямку, який саме зараз у розпалі своєї підготовки до представлення.

Але все ще питання отримання фінансової підтримки лишається відкритим.

Як вимірюється результативність проєкту "Гучні Жести"?

Результативність вимірюється дуже неоднозначно, кожен має своє бачення проєкту. Але кожна виконана задача є результатом. невиконана теж, до речі. Велика кількість всього була зроблена: курс уроків вивчення жестової мови, освітні відео, екскурсія в ВРУ, доповіді з тезами на наукових конференціях. Для мене найбільший результат ― вибудувати комунікацію в команді, де за доволі короткий час, всі стали дуже близькими один для одного, адже розуміння і відчуття поняття “ми” для мене найцінніше. Результативність змінюється залежно від поставлених цілей, а це для мене дуже не динамічне поняття.

Чи немає відчуття, що проєкт "Гучні Жести" не досягає поставленої мети та не викликає зацікавлення в суспільства? 

“ГучніЖести” досягають поставлених цілей. Принаймні короткострокові цілі всі досягнуті. Як мінімум саме існування такого продукту у вільному доступі є досягненням мети в якомусь сенсі, адже за нами постійно спостерігають, контактують з нами. Про нас знає спільнота нечуючих, що теж дуже важливо, адже таким чином ми в якомусь сенсі місток комунікації між чуючими й нечуючими. В принципі видимість є досягненням цілі.

Звісно, жодної з екскурсій ще не було проведено, ми не маємо акторів які б знали жестову. Заплановане не справдилось, але це ж не кінець, та і самі ми собі постійно приймаємо рішення про ймовірні зміни напрямів роботи. Це нормально, бо це є життя проєкту, воно неоднорідне і динамічне.

Чи траплялись негативні історії під час заходів, які проводяться командою "Гучних Жестів"?

Жодної негативної ситуації! Кожна потенційна проблема є досвідом і уроком, принаймні, коли це сприймається з цієї точки зору.

Яка позитивна історія, пов'язана з "Гучними Жестами", запам'яталася найбільше?

Якоїсь особливо яскравої ситуації важко згадати, багато приємних моментів не дають чомусь особливо виокремитись.

Найприємніше те, що ми ростемо разом з проєктом. Проєкт може існувати без людей навіть коли ми не працюємо. Існування наших сторінок у соцмережах все одно є діяльністю проєкту, хіба що пасивною, і це просто ще одна приємна плюшка до всього іншого, що є.

Чого ви встигли досягти за час існування проєкту?

Досягли напевно високо рівня комунікації в команді, навчилися спілкуватись і розуміти один одного як тре. Навчились налаштовувати комунікацію з іншими організаціями, проєктами, людьми тощо. ГучніЖести знають багато людей, багато хто просто десь щось чув, і це підвищує рівень видимості, що своєю чергою підкріплює “успішність” проєкту.

Окрім команди однодумців "Гучних Жестів", чи маєш ти друзів, які теж активно підтримують і допомагають у розв'язанні проблем інклюзивного середовища? У чому полягає підтримка/допомога цих людей?

На жаль, ні. Багато хто з друзів просто став цікавитись темою інклюзії, почали переосмислювати свої думки й багато чого іншого.

За успіхом  ― майбутнє. Які плани на найближчий час маєте з командою?

За успіхом  ― майбутнє, чи за майбутнім  ― успіх? Планів завжди багато, але багато і протилежних штук. В основному це про особистісне кожного. Кожен учасник проєкту, в першу чергу, переслідує свої цілі, альтруїстів мало знаю. І це треба враховувати.

Зараз ми трохи в підвішеному стані, стані визначення з усім. Це пов'язано і з тим, що важко бути повністю включеним у роботу через велику кількість ще й інших справ. Але плани є, завжди тримаємо інтригу!

Якою ти бачиш ситуацію з інклюзією в Україні через 5 років?

Важко сказати. Щодня ситуація в інклюзії змінюється, не тільки в позитивну сторону. Кидає туди-сюди. Але як-не-як ситуація змінюється, і можна лише сподіватись, бажати й докладати зусиль, аби загальна картина поліпшилась.

«УСПІХ – ЦЕ ТОЧНО ПРАЦЯ, АЛЕ З НОТКОЮ ТАЛАНУ» – ІРИНА ЗАЯРНЮК

 

«Пхе! Кожум’яцька простота!» – саме так пихата Єфросина Рябкова з п’єси «На Кожум’яках» іронізує про киян під час вистав. Дійства організовує креативна спільнота Університету Грінченка – Бюро театралізованих екскурсій. Зазвичай Єфросина носить ошатну сукню та довгі рукавички. А коли ми зустрілися з цією панянкою для інтерв’ю, вона вдягла чорний капелюшок і перевтілилася у містифікаторку Містикиню. Про багатогранну героїню  – авторку психоделічної п’єси, грінченківську стипендіатку та актрису екскурсійного жанру – читайте далі в нашій традиційній рубриці #ТВОРИТИ_І_ПЕРЕМАГАТИ. 

Інтерв’ю взяла МАРІЯ ПАНОВА, студентка 4 курсу Інституту журналістики.

 

Ірина Заярнюк здобуває освіту соціального педагога в Університеті Грінченка, керує проєктами, що покликані допомагати людям з порушеннями слуху, пише неймовірні тексти та  п’єсу про складного підлітка – себе у минулому! Ми разом шукали місця сили на Подолі, а потім довго і по-дружньому говорили, сидячи під сонечком на довжелезних сходах Пейзажної алеї. Тим часом диктофон підслуховував нашу розмову. 

 

 

У цій серії інтерв’ю ми говоримо про успіх. Що для тебе  успіх?

Найбільший успіх для мене – це гармонія у житті. Коли ти максимально працюєш над тим, щоб розкривати свій творчий потенціал, але при цьому інші сфери життя гармонізовані, ти почуваєшся щасливим, реалізованим. Все як у піраміді Маслоу – від базових потреб до найвищих, коли досягаєш найвищого щаблю – самореалізації, і всі попередні потреби задоволені, це, напевно, і є успіх.

Ти завжди хотіла стати соціальним педагогом, чи підліткові мрії були іншими?

Підліткові мрії були іншими. Я вступала до коледжу тому, що знайшла спеціальність «Видавнича справа», і власне хотіла бути журналісткою, редакторкою, людиною, пов’язаною зі словом. Мені треба було потрапити на бюджетне місце, але я не пройшла конкурсний відбір, була 11-та у рейтинговому списку, а бюджетних місць було 10. Тому, як запасний варіант, вирішила обрати соціальну педагогіку. Напевно, доля розпорядилася саме таким чином. Зараз ні про що не шкодую, бо ця професія – теж про мене. Можливо, більше про мене, ніж журналістика, хоча складно говорити. Мені подобається бути між людьми, говорити про їхні права, про соціальні проблеми.

Торкнімося теми інклюзивності: як надихнути світ ставитися до людей з інвалідністю без образливих штампів та як до рівних?

Ця тема дуже важлива у моєму житті, вона торкається особистого бекграунду:  я маю батьків з інвалідністю, тато і мама – з порушеннями слуху. З дитинства жестова мова  – друга рідна. Проблема, як надихнути світ… Треба мати набір цінностей! Безумовно, у кожного набір цінностей свій, проте в кожному житті людини має бути інша людина, адже ми – істоти соціальні. Варто поважати гідність інших. Треба просвіта. Треба інклюзія в освіті. На жаль, не всі керівники навчальних закладів здатні сприймати інклюзію у власному освітньому середовищі. Хоча це дуже важливо: необхідна включеність, а не сегрегація! Насправді інклюзія починається з нас, коли ми всередині своєї голови приймаємо інших незалежно від того, які у них є ознаки.

Нині в тренді волонтерити і брати участь у різних проєктах. Якими проєктами нині займаєшся?

Найперший, звісно, «Гучні жести». Це мій проєкт, в якому я співорганізатор і співкоординатор. «Гучні жести» – це більшість з того, що я роблю, це моя особлива життєва історія, моя дитяча пісня і мрія. Проєкт про інклюзію в культурі, про доступність культурного контенту і продукту. «Гучні жести» – це про мене, про спогади з дитинства, коли я усвідомлювала, що з батьками я не можу піти в кінотеатр, тому що вони не чують, а субтитрів немає. З батьками не можна піти у музей чи на екскурсію, тому що перекладу на жестову мову немає, я розуміла, що з батьками не можу  послухати улюблену музику. Тому «гучні жести» – це особиста історія, яку я несу для того, щоб культурного продукту для людей з порушенням слуху було більше. Ми подали його на фінансування від Британської ради і успішно пройшли на міні-грант проєкту соціальної дії, тому будемо зараз реалізовувати. 

А в чому ж суть проєкту, що він передбачає?

Першочергова мета проєкту – перекласти жестовою мовою та провести декілька театралізованих екскурсій у співпраці із ініціативою "Бюро театралізованих екскурсій", доступних для людей з порушеннями слуху. Проте за рік реалізації ми зіштовхнулися із деякими ризиками, яких не передбачали, і один із них – пандемія. Врешті, за цей час ми провели декілька занять із жестової мови для наших акторів, займалися просвітництвом у соцмережах, співпрацею з іншими ініціативами, проте  жодної доступної театралізованої екскурсії донині ми не провели. Зараз ми на етапі переосмислення нашої діяльності, перегляду векторів розвитку, готуємо для втілення нові ідеї. Глобально «Гучні Жести» – про інклюзію у культурі.

Які ще активності поєднуєш? Мені відомо, що раніше ти працювала копірайтеркою? Про що зараз пишеш?

Я займаюся волонтерством у деяких громадських організаціях, наприклад, «Спілкуйся», де я є комунікаційною менеджеркою, SMM-ницею, але ми зараз на стадії створення нових проектів. Колись працювала копірайтеркою, тоді мені було 16. Писала для якоїсь IT-компанії SEO-тексти, про якісь залізобетонні кільця, про весільні обручки… Це був дуже дивний досвід, але саме тоді я навчилася структурувати тексти. Нині займаюся  копірайтингом, але централізовано для громадських організацій. Нещодавно писала для аптекарського журналу про людей з порушеннями слуху до Всесвітнього дня слуху, писала декілька текстів до інформаційної кампанії щодо доступності місцевих виборів. Коли трапляється така робота, залюбки пишу.

 

     

 

Сьогодні ти вдягла цей чудовий капелюшок. Що означає ця костюмована історія? 

Це теж частинка мене. Я беру участь у Бюро театралізованих екскурсій, але тут радше не менеджерую, а допомагаю в організаційних питаннях. І як актриса  граю декількох персонажів: Містикию, Єфросину Сидорівну Рябкову, Зоську Голубковську з роману «Місто», матір Катерини Білокур, жебрачку. Насправді кожен жіночий персонаж відгукується по-своєму, коли бачу свою проблему чи особливі риси. Мені подобається грати пихатість Єфросини, а зараз мій улюблений персонаж – Зоська Голубковська, образ якої припав мені до душі разом з її історією кохання.

Що для тебе стало найбільшим успіхом за студентські роки?

Складно визначитися, бо  уся та сукупність подій і заходів, де я беру участь, насправді і є шармом мого унікального успіху. І активність у студентському самоврядуванні, і Бюро театралізованих екскурсій… Саме це і робить мене мною. А ось Грінченківська стипендія – відзнака, яку я рада і щаслива мати. Іменна стипендія – відмітка мого життя, яка засвідчує, що я рухаюся у правильному напрямку, у гармонії разом із цінностями – корпоративними та власними. Я щаслива знати, що своїм життям і  діяльністю буквально за 100 років після життя Бориса Грінченка частково несу його місію. Коли я йшла до коледжу, мала на меті взяти від студентського життя все, і мені здається, що за ці я роки спробувала все, що могла.

 

 

Що треба для успіху – талан чи наполеглива праця?

Тут згадуються слова з опису Бориса Грінченка, який працював більше, ніж жив. Мені його постать як ідейного лідера надто імпонує, багато в чому я на нього рівняюся. Успіх – це точно праця, але з ноткою талану, удачі. Важливо, звичайно, опинитися у правильному місці у правильний час, але після варто ще багато попрацювати, аби це дало результати. Треба бачити, до чого ти йдеш, яка твоя мета, що ти хочеш сказати своїм життям у цьому світі. Якщо ти хочеш зробити цей світ кращим, ніж до твоєї появи, то, звичайно, треба працювати і працювати, крок за кроком творити різні продукти – культурні, освітні, породжувати нові ідеї.

А згадай свою найпершу роботу. Якою вона була?

Спершу я була промоутеркою,  роздавала листівки на «Палаці» у свої 13 років. Це був цікавий досвід, бо я була ще школяркою. Дуже хотілося кишенькових грошей, щоб купувати собі всілякі штуки. Я стояла зі своїм напарником, якому було 50+ років, жителем Ізраїлю, що,  вочевидь, теж потребував грошей. Під час роботи я розпитувала його про життя, а  він багато чому мене навчив, зокрема, як правильно вручати ті листівки. Скажімо, коли о 8 ранку повз нас проходили мами з дітьми, які іноді плакали, він давав їм газети зі словами «плаче, тому що газету хоче». І хоча цього чоловіка я жодного разу потім  не бачила, проте  відчула, що саме мене змінює та рухає до дій, – це люди. 

 

 

Бюро театралізованих екскурсій наче відроджує стародавній Київ. Зараз ми з тобою сидимо на таємничих сходах, де ми вперше і познайомилися з тобою  майже рік тому.  Яким для тебе є місце сили?

У мене є спеціальний персонаж – Містикиня, яка  відчуває місця сили скрізь. Це збірний образ із екскурсії «Київ часів Бориса Грінченка», специфічна панянка, котра  містифікує що завгодно, всім намагається довести присутність  драконів у просторі. Проте вона відчуває місця добра і сили. Особисто для мене місця сили – це маршрути, якими ходить Бюро театралізованих екскурсій. Це Київ Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, або, скажімо, Валеріана Підмогильного. Коли я просто гуляю Києвом і проходжу через свої екскурсійні точки, щоразу виникають флешбеки – згадую якісь ситуації. Коли поганий настрій, то гуляю Золотоворітською і щоразу згадую улюблену фразу  «я відчуваю тут сильні енергетичні потоки!» А ще одне місце сили – наш ректорат на старовинній Бульварно-Кудрявській. Мені подобається гуляти Львівською площею.

 

 

Підгледіла у соціальних мережах – ти вже маєш п’єсу «Марсіанські хроніки Троєщини».  Яка історія лягла в основу твору?

«Марсіанські хроніки Троєщини» – це моя перша п’єса, яку написала випадково. Мій друг покликав взяти участь у Тижні актуальної п’єси: «Це точно про тебе, тобі це треба зробити». У передостанній день перед дедлайном я її написала. Атмосфера твору – морок, примітив, невігластво і світло дитинства, яке вивищується над цими явищами. П’єса автобіографічна, про зростання маленької мене у межах великого району на Лівому березі. І про переростання цих меж. У якомусь сенсі цей твір – застосована мною психодрама з метою пережити минуле. Центральні проблеми – соціокультурний зріз типового середовища «вуличного» зростання дітей: пиво, волання примітивних попсових пісень, «глибокодумні» повчання сусідів, які стають значущими дорослими замість батьків.

Це твір про біль, про бабусю, яка жила з ПТС-ом і померла від раку, про бар'єри комунікації із батьками, які не чують у прямому сенсі слова. Все – у минулому часі. Тому читається з легкістю, я б сказала. Хотілося помістити мою маленьку історію в океан схожих, що робить їх усі  типовими. Маленька дитина. І ще сотні маленьких дітей, які, можливо, перебували у схожих умовах, звучать крізь цей твір. 

Я чула, що арт-терапія допомагає побороти такі темні спогади, тому шукаю натхнення в музиці. Де ти черпаєш його?

Намагаюся опанувати музичний інструмент, і саме нещодавно його придбала. Це скрипка. Мені з дитинства дуже подобалося її звучання, тужлива мелодія,  глибока і прониклива. Мені хочеться грати на цій скрипці, плакати скрипкою. Роблю лише перші кроки: вмію тримати її правильно, смичком  водити і трохи видобувати звуки. 

 

 

Світ  “помішаний” на кейсах, на конкретних порадах. Ти маєш такі для студентів? 

Я бажаю студентам, і не тільки, бути собою, бо це найважливіше. Бажаю мати свій стрижень і свою думку, вчитися долати комплекси, відкидати очікування інших і свідомо розуміти, про що твоє життя. Не бійтеся хапатися за все, за що можна вхопитися, пробуйте себе у кожному проєкті, подавайте заявки. Буває так: одного разу можеш  зіграти роль жебрачки, а потім зрозумієш, що хочеш будувати своє життя довкола театру та соціальної роботи. Кожному –  своє.

ДМИТРО ПОТАПОВ: «ОТОЧЕННЯ – ЦЕ МІЙ РЕСУРС»

Дмитро Потапов, навчаючись на Факультеті права та міжнародних відносин Університету Грінченка, розширив свій фах, вступивши до Інституту журналістики. До цього був активним учасником органів студентського самоврядування: член Ради студентського самоврядування, голова Ради студентського самоврядування, член Студентського парламенту Університету. Про це читайте у нашій постійній рубриці #ТВОРИТИ_ТА_ПЕРЕМАГАТИ

Інтерв’ю взяв АНДРІЙ СІНЬКО, студент V курсу Інституту журналістики

Досить часто люди будують свій особистий бренд за рахунок свого успіху. Що для тебе є успіх?

Існує думка, що «успіх» – це матеріальне забезпечення, статус тощо. Особисто для мене – це той момент, коли ти можеш сказати, що витратив свій час не дарма,  коли внутрішньо відчуваєш, що зробив щось нереально круте, але аналізуєш і наступного разу робиш ще краще; коли залишаєшся людиною, не дивлячись на всі етапи, які довелось пройти. Це багатогранна і безмежна річ. Вищезазначені складові – це лише можливий супровід або наслідкові речі, але точно не головні показники успіху.

Як на твій успіх вплинув Університет Грінченка?

В університеті насправді багато можливостей знайти себе та розвиватися. Крім навчання, мені пощастило стати членом Ради студентського самоврядування та Студентського парламенту на цілих два роки. Цей час подарував мені можливості, яким я завжди казав «так», щодня стикаючись із новими викликами, які робили мене сильнішим та мудрішим.

Яким чином твоя активна діяльність вплинула на формування тебе як особистості?

Студентський активізм – це неймовірна школа, яку потрібно відчути на собі. За той період довелося пережити декілька ситуацій, коли я думав: «та за що ж воно так». Однак зараз я дякую та йду далі, не озираючись. Я нині більше розумію цінність часу і людей.

Які проєкти, організовані разом з командою органів студентського самоврядування, стали найбільш знаковими?

Проєкт мого серця – Miss&Mister Grinchenko University. Він не лише про танці, співи і гарні костюми.  За цим стоїть щось більше. Він про довіру до нових людей, про повагу один до одного, про здатність до комунікації, про свій внутрішній стержень, про креатив, силу витримки, тайм-менеджмент та безліч речей, котрі, на жаль, мало хто бачить.

Чому ти вирішив розширити свій фах і вступити на «Медіакомунікації»?

Ще під час вступу на бакалаврат за спеціальністю «Міжнародна інформація» я ознайомився з описом програми на сайті і мені надзвичайно сподобалося те, що я маю можливість обирати спеціалізацію. Тоді я визначився щодо «Міжнародних медіа-комунікацій». Відповідно, пройшовши цей етап під назвою «бакалаврат», я вирішив, що хотів би поглибити знання у цій галузі. Нині я закінчив 5-й курс і дуже вдячний собі за те, що дослухався до себе минулого року.

Як тобі вдається поєднувати роботу та навчання? Що тобі допомагає? 

Тут напевно скажу, що роботу й навчання поєдную ще з 2-го курсу. Зараз працюю в медіа компанії «Dzen.hub», одним із напрямів котрої є рекрутинг та висвітлення вакансій у діджитал галузі. До компетенцій компанії також входить співпраця з блогерами, повний цикл роботи з інфопродуктами, ком’юніті-агентство «OMG», SMM-агенція «kukuruza.blog», музичний лейбл «enko» тощо. До лейблу, до речі, входять такі артисти як alyona alyona i KALUSH. 

Якраз оточення і є  мій ресурс. Це круто, коли ти спілкуєшся з людьми, які постійно відкривають щось нове для тебе. Звичайно, важливе не тільки професійне оточення, а й сім’я та друзі. Мені важлива їхня підтримка та довіра. Організація, у якій ти працюєш, має досить широкий спектр надання послуг. Які обов’язки у тебе?

Взагалі спочатку я прийшов на вакансію менеджера відеопродакшену, проте згодом мені запропонували спробувати себе на посаді SMM-менеджера. Також я працюю над побудовою бренду в Інтернеті і конкретно у соціальних мережах. 

Сучасний світ перейшов в онлайн. Що для тебе соціальні мережі? Просто пасивне споглядання чи можливість реалізувати свої амбіції та продемонструвати себе?

Соціальні мережі – це можливості. Я прихильник того, щоб розглядати їх як окремий вид медіа. Більшість блогерів повністю не розуміють впливовості їхньої персони в інтернет-просторі. Одна їхня публікація може спричинити розголос проблеми на мільйонну аудиторію. Існує думка, що деякі батьки співвідносять погані вчинки своїх дітей з поведінкою блогерів. Мовляв, що це все дурня всесвітня, «кому ти віриш?» тощо. Соціальні мережі – це часто про можливість бути почутим. Можливо, комусь саме цього й не вистачає. 

Як ти думаєш, чи зможуть університети повернутися до традиційного навчання в аудиторіях, чи все-таки онлайн-навчання буде в пріоритеті?

Я думаю, що колись навчання знову буде в аудиторіях, проте не так, як раніше. Точно буде певне оновлення системи. Більшість підмітила деякі переваги у дистанційному навчанні. 

На яких саме перевагах дистанційного навчання можна акцентувати?

Це, однозначно, мобільність. Де б ти не був, нині з будь-якого пристрою можна відвідати пару чи захід, аби був забезпечений безперебійний доступ до Інтернету. Іноді і з ліжка можна бути надзвичайно продуктивним. Також перевагою є те, що кожен може обирати свій темп. Наприклад, прочитати лекцію на ЕНК, а завдання виконати протягом тижня, самостійно визначивши день.

Дозволяйте собі помилятися і відпускайте “клоунів” з вашого життя, цирк має гастролювати.

 

ДМИТРО ДЯДЮШКІН: "НАЛАШТОВУВАТИ СЕБЕ ПОТРІБНО НЕ ЛИШЕ НА СУПЕРНИКА, А НА ЗОЛОТУ НАГОРОДУ"

 

Дмитро Дядюшкін ━ кандидат у майстри спорту з карате, призер чемпіонату України, чинний чемпіон Києва, чемпіон кубку Києва, багаторазовий чемпіон змагань формату серії А, багаторазовий чемпіон і призер різноманітних європейських змагань, а також тренер. 

 

Найбільше Дмитро пишається своїм званням «Кандидат у майстри спорту», вважає, що наступних перемог буде ще більше! Паралельно навчається на 2 курсі фахового коледжу “Універсум” Київського університету імені Бориса Грінченка на факультеті фізичного виховання. Ідеальний герой постійної рубрики   #ТВОРИТИ_І_ПЕРЕМАГАТИ, чи не так?

 

Інтерв’ю записала Марина Новохацька

 

Почнімо  з вашого розуміння поняття “філософія карате”, чим воно є для вас?

Для мене це шлях, дуже довгий шлях. Я тренуюся для того, щоб дійти до своєї цілі. Кожне тренування, змагання, семінар  поступово наближають мене до мети ━ стати чемпіоном Світу та чемпіоном Олімпійських Ігор. І доки в мене є думка про ці нагороди, я розумію, що не можу дати задньої. У цьому й полягає моя філософія.

 

Чому обрали саме цей вид спорту?

  Спершу я хочу подякувати своєму дідусеві, котрий і відвів мене, першокласника, на тренування, бо хотів виховати в мені дисциплінованість і навички самооборони. 

 

Чим ви захоплювалися в дитинстві, крім карате?

У дитинстві я був жвавою дитиною,  займався і футболом, добре співав, ходив на танці, малював, але все-таки на постійній основі почав займатися карате.

 

Розкажіть про свої тренування та як відновлюєтеся.

Мої тренування? Все просто. Ми займаємося по 6 разів на тиждень, тренування тривають з 19:30 до 21:30 години. Зазвичай часу на відновлення достатньо, проте, коли бувають мікро травми, тренер дозволяє відпочити, пролікуватися. Для відновлення ми ходимо до бані, граємо в активні ігри, просто відпочиваємо, але мені найбільше подобається читати книжки. 

 

Як ви готуєтеся до змагань?

До змагань нас готує тренер, він виробляє стратегію тренувального табору, тренування можуть бути не такі інтенсивні, але більш спрямовані  на певні ситуації. Також дуже важливою частиною підготовки є моральна складова, я намагаюся не нервувати, тому ніколи завчасно не дивлюся, з ким я буду змагатися. Головне ━ залишатися спокійним і налаштовувати себе не лише на суперника, а на ЗОЛОТУ НАГОРОДУ! 

 

З якими труднощами вам довелося зіткнутися на змаганнях? Що вам найбільше запам'яталося?

Одного разу на змаганнях європейського рівня у місті Будапешті, за день до змагань, у мене була температура під 39, дуже погано себе почував, до сих пір не знаю, з чим це пов’язано. Проте мені вдалося вийти у фінал, хоч і мало розумів, що коїться довкола. 

 

Що особисто вам потрібно для перемоги в змаганнях?

Мені потрібна тільки віра в себе, в свої сили. Завжди знаю, що за мене вболіває  моя сім`я, моя дівчина.

 

Розкажіть про свої спортивні плани на найближче майбутнє.

На найближче майбутнє в мене такі плани: виграти престижний турнір у Хорватії, а потім поїхати на Чемпіонат Європи й показати там гарний результат.

 

Якщо трохи відійти від спорту, чи є у вас ще прагнення або мрії, які ви хочете здійснити?

Я хочу стати бізнесменом, мені дуже подобається ця індустрія, тому я зараз максимально розвиваю свій фінансовий Iq, щоб у майбутньому мати свій бізнес.

 

 

ЮЛІЯ МУКОЇД: «ГОЛОВНЕ У МОЇЙ СПРАВІ – ЦЕ РУХАТИСЯ ВПЕРЕД І НЕ ЗУПИНЯТИСЯ»

  

 

Фехтування – це спортивне єдиноборство, у якому визначають найсильнішого за допомогою холодної зброї. Цей вид спорту – покликання цілеспрямованих і міцних духом людей. 

 

Наша героїня Юлія Мукоїд – золота призерка України з фехтування чемпіонату пам’яті В. Мурашова у м. Миколаєві серед юніорів, 2001 року народження, бронзова призерка чемпіонату м. Києва 2020 року з фехтування на шпагах серед жінок та бронзова призерка Кубку м. Києва з фехтування серед дорослих. А ще Юлія – студентка 1 курсу освітньої програми «Тренерська діяльність з обраного виду спорту» факультету здоров’я, фізичного виховання і  спорту Київського університету імені Бориса Грінченка.

 

Про спортивну родину, непереборне бажання перемагати, копіткий шлях спортсменки-фехтувальниці та мистецтво двобою фехтування читайте у нашій рубриці #ТВОРИТИ_І_ПЕРЕМАГАТИ.

 

Інтерв’ю записала Анна Остапенко, студентка ВСРм-1-20-1,4д.

 

一 Вінсент Ломбарді, тренер з американського футболу, сказав, що «Бог дав вам тіло, яке може витримати майже все. Ваше завдання – переконати у цьому свій розум». Саме тому мушу запитати, чи спортсменом народжуються, чи все ж таки ним стають за допомогою тяжкої праці?

 

Я вважаю,  що при народженні кожна людина має однаковий потенціал, треба лише вміти ним користуватися. Якщо правильно обрав свій шлях у житті, додавши певних зусиль, неодмінно досягнеш своєї мети. Я обрала спорт...

 

一 Як розпочався твій шлях у спорті?

 

Він розпочався з дитинства. 2008 рік, 28 квітня, понеділок. Сидимо на кухні і тато розповідає про свої успіхи у спорті.  Того дня я вперше почула про фехтування, адже тато був п'ятиборцем. Уже через 2 роки я тримала свою першу шпагу.

 

一 Фехтування – це суто індивідуальний вид спорту. Чим тебе захоплює це мистецтво двобою?

 

 

Найбільше мені подобається у цьому спорті те, що тут недостатньо бути лише фізично витривалим. Насамперед ти повинна обрати правильну стратегію, а це цілий спектр прийомів та контрдій на дії супротивника, потрібно досконало знати слабкі сторони своїх опонентів та мати чіткий план на кожен бій. Проте іноді все йде не за планом і треба вміти швидко аналізувати і знаходити нові рішення.

 

一 Безумовно, для найкращого результату потрібно взаєморозуміння спортсмена та тренера. Яку роль відіграє тренер у становленні спортсменки-фехтувальниці?

 

У житті кожного спортсмена тренер відіграє важливу роль. Це не тільки людина, яка допомагає підвищити спортивні навички на тренуваннях, а безпосередньо на змаганнях вона допомагає влучною порадою, настановою і підтримкою.

 

一 Зізнаюся, що  з фехтуванням я не була знайома, але дійсно такий вид спорту захоплює. Готуючись до інтерв’ю з тобою, довідалася, що існує фехтування на шпагах, на шаблях та на рапірах. Чи можеш пояснити, у чому різниця?

 

Із базових відмінностей – різниця у зоні  ураження. У фехтуванні на шпагах – це все тіло, у фехтуванні на шаблях – верхня частина тіла від поясу до шиї, у фехтуванні на рапірах – також верхня частина тулуба до шиї, але без урахування рукавів у рапірі. Також є відмінності у будові самої зброї. Шпажний клинок має тригранну форму, велику гарду та наконечник, який при натисканні фіксує укол. Рапіра має чотиригранний клинок, характерно виділяється найменшою гардою і також уколи фіксуються за допомогою наконечника. У шаблі клинок плаский, гарда має додаткову частину для захисту руки, а удари фіксуються, коли будь-яка частина клинка торкається електричної куртки опонента.

 

一 Ти  бронзова чемпіонка м. Києва у 2020 році з фехтування на шпагах. Чому ти обрала саме фехтування на шпагах?

 

Коли я починала займатися фехтуванням, батьки обрали вид зброї. Із трьох різновидів шпага – це наймасовіший вид, до того ж, тут найбільша конкуренція, тому я ніколи не шкодувала про такий вибір. Але шпага також поєднує у собі елементи фехтування, які походять і від рапіри, і від шаблі.

 

一 Якою нагородою ти пишаєшся найбільше?

 

Є декілька нагород, якими я пишаюся найбільше. Одна з них – це моя перша медаль у спортивному житті, яку я отримала в Луганську. Ми разом з братом посіли перші місця. Друга нагорода – це срібло з етапу  кубку Європи з фехтування у Кракові. А ще медаль за 2 місце на Міжнародних змаганнях із фехтування серед дорослих.

 

一 Хто із спортсменів-фехтувальників є для тебе прикладом і мотиватором? І чи взагалі є такі?

 

Можу сказати, що зараз я перебуваю на тому рівні, коли мотиватори із минулого стали моїми прямими суперниками на фехтувальній доріжці. Тож зараз я просто прагну найвищих досягнень і порівнюю себе лише з собою, якою була вчора.

 

一 Чи траплялися неприємні ситуації у твоїй спортивній кар’єрі? Можливо, із суперниками?

 

Фехтування – дуже емоційний вид спорту. Інколи я стаю свідком так званої «брудної гри». Наприклад, коли суперник уколов у підлогу, суддя цього не помітив, а він починає доводити, що цей укол був у мене. Тож іноді ці суперечки можуть вирішуватися по десять хвилин із залученням головного судді змагань і переглядом відеоповторів. Та попри все  у кінці бою ми тиснемо один одному руки на знак поваги.

 

一 Скільки часу займають тренування у спортзалі? Як проходить твій тренувальний день?

 

У середньому тренування триває близько 3 годин один-два рази на день щодня, окрім неділі. На спортивних зборах ми маємо три тренування кожного дня.

 

一 Чи залишається час на розваги, хобі, спілкування?

 

Попри те, що вільного часу замало, я намагаюся знаходити декілька годин на тиждень, які можу присвятити лише собі – спілкування та прогулянки з друзями, розваги та хобі. Дуже важливо пам'ятати, щоб давати максимальний результат на тренуваннях, потрібно добре відпочивати не лише фізично, а й емоційно.

 

一 Нині ти студентка 1 курсу освітньої програми «Тренерська діяльність з обраного виду спорту» факультету здоров’я, фізичного виховання і  спорту Університету Грінченка. Як ти встигаєш поєднувати навчання та спортивну діяльність?

 

Попри напружений графік тренувань і навчання, за 11 років я навчилася поєднувати непоєднуване – копітку роботу і відпочинок в умовах завантаженого студентського життя.

 

一 Що ти відчуваєш, йдучи до  п’єдесталу, а потім тримаючи нагороду в руках?

 

Це найкращий момент усього змагального дня. У ці секунди я безмежно радію перемозі і розумію, що всі мої старання були недаремними.

 

一 Що мотивує тебе?

 

Я черпаю мотивацію з фільмів, а ще переглядаю свої нагороди з вірою у те, що основним критерієм для досягнення мети – є праця, адже головне у моїй справі – це рухатися вперед і не зупинятися.

 

一 Яким характером і якостями має володіти людина, щоб досягати цілей в обраному виді спорту?

 

Мені дуже подобається вислів, що талант – це лише 1% від успіху, а інші 99% – праця над собою. Тож головним стандартом у будь-якому спорті має бути наполегливість.

 

一 Чим ти завдячуєш фехтуванню?

 

Окрім гарної фізичної форми, фехтування подарувало мені нових друзів, незабутні емоції з подорожей, навчило мене не боятися  падінь і невдач. Неважливо скільки разів ти впав, важливо, скільки піднявся.

 

 一 Зазирнімо на хвильку в майбутнє. Якою ти себе бачиш через 5-10 років?

 

Однозначно, я бачу себе щасливою людиною. Не хочу  зараз говорити про майбутні успіхи, але можу вас запевнити, що зроблю усе можливе задля того, щоб через декілька років уся Україна вболівала за мене на Олімпійських іграх.

 

一 Що ти можеш порадити тим, хто тільки розпочинає свій шлях у фехтуванні?

 

Головне – не боятися поразок і ніколи не здаватися. Адже доки не відбувся останній укол-бій, ще можна виграти. Програвати – це нормально, але кожного разу, коли ти виходиш на доріжку, ти всіма силами повинен прагнути перемоги.

 

一 І наостанок – який твій життєвий девіз?

 

Мій девіз найкраще характеризує цитата Марка Твена: «Танцюй так, наче тебе ніхто не бачить. Співай так, наче тебе ніхто не чує. Кохай так, наче тебе ніколи не зраджували, і живи так  наче земля – це рай».

 

 

 

 

ДАРИНА ВЕЧЕРОВА: “ГОЛОВНЕ ― ВПІЙМАТИ НАТХНЕННЯ”

 

5 травня 2021 р. відбулася церемонія нагородження переможців VII Всеукраїнського фестивалю буктрейлерів «Book fashion». Перше місце в номінації «Трейлер до дитячої книги» посіли студентки ІІ курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування» Фахового коледжу «Універсум» Вечерова Дарина та Кравчук Юлія.

Ми розпитали Дарину про процес виготовлення буктрейлеру.

— Дарино, розкажіть про проєкт. Як Ви його створювали?

— Ми з Юлею домовилися, що будемо завжди разом робити такі проєкти, як цей буктрейлер до конкурсу. Збиралися разом вдома й записували спочатку звук. Цим в основному займалася Юля. Вона завжди озвучувала наші роботи. Я займалася відеомонтажем. Першу роботу малювала. Це була анімація. Другий проєкт (саме на цей конкурс) ми зробили більш гумористичним. Така собі постіронія. Просто хотілося, щоб це було смішно й цікаво водночас.

— Розкажіть більше про проєкти. Як з’явилися ідеї? Ви довго їх виношували, чи вони виникли за мить?

— Взагалі про конкурс ми дізналися від викладача. Погодилися взяти участь. Першу роботу довго робили. Десь три місяці. Створювали сюжет, композицію. А от останній буктрейлер ми створили за декілька днів.

— А що було найважче в цій роботі?

— Найважче скомпонувати й продумати цілісну картину.

— А хто прописував сценарій?

— Ми разом.

— Уся робота зроблена разом, ніяк не розподілена: наприклад, ось цю частинку сценарію пишеш ти, а цю я? 

— Ні, разом усе робили.

— Чи займалися Ви до того іншими проєктами, пов’язаними з анімацією? Розкажіть, як вчилися робити подібні речі?

— Так, я займалася малюванням ще з першого класу. Щодо анімації, то брала участь у шкільних олімпіадах. Займалася вебдизайном, графікою, анімацією — таким чином прийшла до того, що можу створювати повноцінні роботи.

— А додатково вебдизайну та анімації навчалися у певній школі?

— Ні.

— Кудись іще подавали свої роботи, чи це перша спроба у такому конкурсі?

— Ще подавала на олімпіади.

— А далі плануєте робити щось подібне? Можливо, є якісь нові проєкти, задуми?

— Так, на думці конкурс з графіки та вебдизайну. Я зрозуміла, що хочу поєднати це в графіці. Зараз шукаю тему, яка б мені сподобалася.

— Щодо майбутнього у видавничій справі, Ви збираєтеся поєднувати подібні проєкти зі своєю професійною діяльністю?

— Так, хочу видавати науково-популярні книги та займатися їх ілюструванням. 

— Ви малюєте в одній техніці чи використовуєте різні?

— Вебдизайн — це така робота, яка передбачає код, верстку. Щодо графіки, то я малюю в одній техніці, у своєму стилі.

— Що найважче у створенні такої графіки?

— Складно впіймати натхнення.

— До речі, а як Ви його ловите?

— Спочатку я малюю що-небудь, щоб зрозуміти, чи взагалі зараз хочу малювати. Слухаю музику. Вона більше за все надихає мене на творчість.

— А яка музика?

— Мені найбільше подобається рок, панк, метал.

— А що найлегше далося у Ваших проєктах?

— Найлегше, коли малюєш, розумієш, який буде результат і знаєш, що ця робота буде зроблена.

— Те, що Ви задумали, й те, що реалізували, має однаковий вигляд? Чи буває таке, що замислили одне, а в результаті вийшло зовсім інше?

— Чесно, трапляється по-різному. Спочатку я уявляю собі щось, а потім починаю додумувати, імпровізувати, і тоді навпаки — виходить краще, ніж те, що я замислила спочатку.

 

Посилання на трейлер: https://www.youtube.com/watch?v=sKJNWHmMMFw 

 

Інтерв’ю записала Тетяна Ловейко

 

 

АННА АНІКІНА: «СУМЛІННА ПРАЦЯ ЗАВЖДИ ДАЄ РЕЗУЛЬТАТ»

Наприкінці минулого навчального року в нашому університеті відбувся конкурс "Грінченківська весна", де студенти мали можливість виявити свої таланти у науковій та творчій діяльності. Ми розпитали переможців та призерів у різних номінаціях про їхній шлях до цих досягнень.

Зірка нашої рубрики #ТВОРИТИ_І_ПЕРЕМАГАТИ Анна Анікіна - магістрантка освітньої програми "Початкова освіта", голова Ради студентського самоврядування Педагогічного інституту, членкиня Студентського парламенту Київського університету імені Бориса Грінченка у 2018-2019 роках, володарка титулу «Міс Педагогічного інституту», срібна призерка чемпіонату України зі спортивних бальних танців, активна громадська діячка та людина, яка виросла і здобула професію, про яку мріяла з раннього дитинства - вчителя.

- Анно, хочу розпочати нашу бесіду зі слів захоплення твоїми багатогранними досягненнями у спорті, культурі, студентському житті. Цікаво, з чого все почалося. Ким ти мріяла бути в дитинстві?

У дитинстві я хотіла бути або вчителькою, або космонавткою. Добре, що здійснилася лише одна із цих мрій. Насправді, мене надзвичайно вразила історія польоту першої людини в космос, я так надихнулася цією подією, що серйозно планувала поєднати із цим життя.

- Чому обрала професію вчителя?

Згодом зрозуміла, що користі від мене буде більше на цій планеті. Тому почала здійснювати свою іншу мрію і таки стала вчителькою. Мені подобалося передавати свої знання, організовувати інших, ділитися досвідом. І школа для цього - ідеальне місце.

- Я знаю, що ти є срібною чемпіонкою України зі спортивних бальних танців. З чого почався цей шлях?

Одного разу в літньому таборі я познайомилася із дітьми, які вже займалися бальними танцями та виступали на сцені. Це було так захопливо, що я одразу захотіла "бути, як вони". Повернувшись додому після відпочинку, я попросила батьків, щоб вони віддали мене на танці. Так і почалася історія з назвою "Аня і бальні танці" (сміється).

- Чому ти обрала саме бальні танці?

Перш за все - це спорт. Він поєднує у собі естетику, красу, фізичні навантаження та мистецтво. Цей вид спорту загартовує не тільки тіло, але й емоції. Такий досвід багато мені дав у житті.

- Я бачила велику кількість твоїх нагород із судномодельного спорту. Чим саме ти займалась?

Ой, так приємно! Раніше я дійсно займалася судномодельним спортом і навіть маю звання кандидата в майстри спорту. Це особливий вид технічної творчості, який передбачає створення точної копії корабля в масштабі на радіокеруванні та спуск його на воду. Необхідно подолати певну дистанцію, не зачепивши жодного поплавка. Декілька разів мені вдавалося завойовувати призові місця на чемпіонатах України. Це захоплення мені "подарував" тато, який в юності займався цим видом спорту. Він має безліч нагород та був тренером збірної команди нашої області. Зараз я вже не беру участі у змаганнях, зовсім не вистачає часу, проте із задоволенням спостерігаю за чемпіонатами та цікавлюся останніми новинами зі світу судномоделювання.

- Ти є володаркою титулу «Міс Педагогічного інститут 2017» та брала участь у конкурсі «Miss Grinchenko University». Як це було? Що запам’яталося найбільше?

Це ще одна яскрава сторінка у моєму житті, про яку я готова розповідати вічність. Так, ще на першому курсі я отримала омріяну корону та в своєму профілі в Інстаграм досі не видаляю напис "Miss PI 2017". Пам'ятаю, що завчасно не планувала навіть брати участі, але в останній момент все ж приєдналася до конкурсанток. Було дуже цікаво! А потім стало ще цікавіше. Разом з нашим єдиним і неповторним (бо хлопці в педагогічному на вагу золота) Євгенієм Кротовим ми представляли структурний підрозділ на загальноуніверситетському рівні – «Miss & Mister Grinchenko». У нас була просто неймовірна підтримка від інституту. Я досі бережу, як найцінніший скарб, статуетку «Оскар», яку мені подарувала наша крута група підтримки на чолі із директором Педагогічного інституту Ольгою Котенко. До речі, саме завдяки підтримці глядачів я отримала титул "Miss Grinchenko University AUDIENCE CHOICE". Я пишаюся тим, що ми змогли гідно представити свій навчальний заклад у такому масштабному проекті.

- Вау! У тебе так багато захоплень! Як ти встигаєш поєднувати хобі, навчання та роботу?

Останнім часом не встигаю! Зізнаюсь, навчання на магістратурі дає трохи більше часу на роботу, адже наші навчальні дні – це четвер, п'ятниця і субота. До того ж пари проходять онлайн і не потрібно витрачати час на дорогу та затори. Поєднувати все трохи виснажливо, але я розумію, що повна вища освіта і диплом магістра Педагогічного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка відкриває значно більше можливостей для кар'єрного розвитку та майбутнього. А на нього у мене грандіозні плани!

- Що тебе надихає?

Мене надихають люди! Я дуже люблю читати, дізнаватися про історії успішних людей. Стала помічати за собою, що на YouTube зазвичай переглядаю інтерв'ю з відомими особистостями, які мають досягнення у бізнесі, освіті чи культурі. У книжках мене захоплюють історії всесвітньо відомих брендів. Я намагаюсь оточити себе такими людьми, які ставлять амбітні, великі цілі і впевнено йдуть до їх досягнення. Це мотивує мене не відставати і прагнути кращого. Мене надихають мої друзі, іноді вони вірять в мене більше, ніж я сама, та мотивують до нових звершень.

- Який твій рецепт перемоги?

Працювати! Своїм учням у школі, коли вони жаліються, що їм щось важко дається, завжди повторюю: "Сумлінна праця завжди дає результат". Ми навіть надрукували ці слова у класі на видному місці. Я щиро переконана - для того, щоб перемагати, потрібно докладати максимум зусиль. Необхідно намагатися, не здаватися і у тебе все вийде у потрібний час. З кожною спробою ти набуваєш досвіду та стаєш кращим. Все просто - перемагає той, хто робить! Ну і ще трішки магії!

(Інтерв'ю записала Ярослава Куліш)