ІВАН АНДРУСЯК: В ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ – ЛИШЕ УКРАЇНСЬКОЮ

Іва́н Андруся́к, видатний поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач, головний редактор видавництва «Фонтан казок», 3 березня 2017 в року в Інституті філології Університету Грінченка провів для поціновувачів літератури лекцію та майстер-клас. Письменник розповів грінченківцям як створюється казка та народжується дитяча книжка, розкрив декілька секретів казкарства. За словами письменника, головне мати два ключики – страх та цікавість: чим страшніше, тим цікавіше, і навпаки. А ще, виявляється, малі читачі особливо позитивно реагують на три речі: зайчика, повтори і фінал, які є складовою майже кожної історії.

ЧОМУ Я ОБРАВ ДИТЯЧУ ПОЕЗІЮ

Інколи дитячий вірш насправді буває дорослішим, аніж дорослий вірш. Я люблю бавитися у своїх книжках, десь поміщаючи з-поміж дитячих віршів такі, які дорослі сприймають по-своєму, а діти сприймають по-своєму. Так само я люблю в дорослій книжці помістити дитячий вірш, а в дитячій відповідно дорослий. Дорослі насправді такі дивні істоти, які за всіма капостями, що називаються життям, десь забувають навіщо усе це відбувається. А нам, письменникам, тим паче не можна забувати навіщо все це. Тому я обрав дитячі вірші.

СЛОВО МАЄ СМАК

Слово має смак і ніде, так як у поезії, це не проявляється. Смак, очевидно, дуже і дуже різний. Один герой моєї дитячої книжки «Їжак Петро» казав, що словами можна смакувати як цукеркою, і насправді це набагато смачніше, тому що, на відміну від цукерок, слова не закінчуються ніколи. Можна собі добирати якісь там пряні, гострі слова з чужих мов, далеких мов, екзотичних мов для того, щоб урізноманітнити собі цю насолоду. Але все одно ніколи ніщо не замінить смаку рідних слів, смаку слів рідної мови. Тому ніщо так, як поезія, не дає змогу відчути цей смак слова, смак, який інколи буває не конче солоденький. Інколи буває гіркий, солоний, дуже різкий. Інколи навіть є такі слова, які, як казав їжак Петро, мають смак здохлої миші, яка тиждень пролежала на сонці. Я сьогодні казав студентам, що в художньому тексті немає заборонених слів. Можливо, щоб це слово було вжито там, де це потрібно і так, як це потрібно. Якщо у тексті є таке місце, де треба, щоб читач відчув смак здохлої миші, яка тиждень пролежала на сонці, не бійтеся.

РІДНА МОВА ЯК ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Щодо двомовності у текстах. Якщо ми маємо справу з художнім експериментом - це цікаво, це можна гратися, це може справити той ефект, якого добивається митець. Але справа у тому, що експеримент є маленькою часткою того явища, яким є література. Якщо вся література тримається на експерименті, то це виходить літературна шизофренія. Основою літератури має бути жива мова, мова культури. Основою української літератури, ясна річ, не може бути інша мова окрім української. Зрозуміло, що українська література початково не творилася тільки однією мовою. Чимало авторів, як давніх, так і сучасних писали різними мовами. Лазар Баранович писав старою польською, Стефан Яворський писав латиною паралельно з українською. Тобто це нормально. Але основою української літератури має бути все-таки українська мова, бо тоді вже література не буде українською.

МОЄ УЛЮБЛЕНЕ СЛОВО

Я собі одразу нагадав один маленький сюжет: ми з дітьми приїхали до моїх батьків і ввечері вони там товчуться, балуються. Я з ними, а мама з татом в сусідній кімнаті, їм вже хочеться трохи спати. І вони періодично нас смикають. Але діти є діти і в один прекрасний момент мама відчиняє двері і каже: «курча ляга, що за гамберас, ану хейт». Ви думаєте вона цим досягла потрібного їй ефекту? Абсолютно навпаки. Це до того, наскільки воно смачно може звучати. Як такий капосний дитячий письменник, я б обрав капосне слово, але слово, яке насправді дуже смачне. Є в гуцульській мові таке слово «гєргалиця». Це насправді такі маленькі комашки, які заводяться в борошні, хряцають його і відповідно псують. Кажуть – там, у борошні, гєргалиця завелась. Саме слово «гєргалиця» його, по-перше, не так легко і вимовити оце «г». Але воно з ефектом якимось таким. Тому я б саме таке слово подарував, бо воно трохи капосне і завжди можна використовувати не лиш в контексті комах щодо борошна, а в контексті нашої сучасності. Тому що у нас багато у чому заводиться оця гєргалиця. Про політику я навіть казати не хочу – вона там живе. Вона заводиться в освітньому процесі дуже і дуже серйозно. Як на мене, цією гєргалицею в освітньому процесі є усе розмаїття так званих педагогів, яких розвелося у нас як собак не різаних. І воно підгризає науки, воно підгризає філологію, воно підгризає математику, воно підгризає фізику, хімію, коли усього наплодиться. Так само гєргалиця плодиться у студентських, чи учнівських колективах, командах, класах. Моя дочка інколи любить порозказувати, каже: от сидимо в класі, все нормально, слухаємо. Але є там два хлопці які постійно зривають уроки. Ото гєргалиця як заведеться. Треба називати речі своїми іменами. Прекрасне ім’я для цієї речі, яка заводиться і псує нам нащо її називати словами, які мають запах здохлої миші яка тиждень пролежала на сонці. Краще називати чимось таким: гєргалиця.

МОВНІ ІНІЦІАТИВИ ЯК ВИМОГА ДНЯ

Кожний у себе вдома має право розмовляти як хоче. Але особа, яка в тій, чи іншій мірі виходить на публіку, виходить на люди, це стосується не лише політиків чи державних діячів, це стосується усіх нас на тому, чи іншому місці. Якщо ми на своєму робочому місці послуговуємося іншою мовою крім української, це дуже псує світ, наш світ. В публічному просторі, в засобах масової інформації передовсім має бути українська мова. У нас насправді сфера поширення української книжки дуже і дуже вузька, вона неймовірно вузька, вона катастрофічно вузька. У нас в Україні і дві притомні мережі книжкові, лише дві. І то кожна з них має півтора десятка книгарень. Цього не вистачає навіть на великі міста. У нас є обласні центри, які не мають жодної притомної української книгарні. Тут треба включати юридичне мислення, моє філологічне не дуже спрацьовує. Я не можу зараз так чітко юридично розказати як це зробити, але я би дав максимальну свободу, максимальний простір для розвитку українських книготорговельних мереж, тобто мереж, де переважна більшість книжок, чи у маленьких книгарнях, чи у мережах, була українською мовою. І ці мережі мусять працювати скрізь, передовсім у тих містах, де таких книгарень досі немає. Величезний Дніпро, величезна Одеса, яка має буквально кілька «Букв». Величезний Кривий Ріг, я вже не кажу про величезний Харків, де там і мої книгарні є, але скільки їх там. Оце та ініціатива, яка б мала величезне значення для української книжки. Тому що для нас, видавців, величезна проблема донести книжку до читача. Ми маємо якісь більші, чи менші кола, починаючи від двох тисяч до п’ятдесяти тисяч фейсбук-фоловерів у крупних видавництвах, у тому ж видавництві «Старого лева» двадцять тисяч фоловерів. Але це тільки віртуальний світ. Завдання - принести цей віртуальний світ у світ реальний, передовсім у тих містах, де немає нічого. Прекрасний Кропивницький у який ми регулярно їздимо щороку зі своїми книжками і де люди чекають оцього нашого приїзду раз на рік і не просто люди, там сотні людей чекають, що приїдуть і нарешті привезуть книжки, бо книгарні немає банально. Оце та ініціатива, яка би була дуже важлива.

У НОВОМУ СЕЗОНІ - НОВА ПРОГРАМА

Що ж визначає сучасну комунікацію. Перш за все, швидкий розвиток нових засобів масової  інформації та їх підвищена мобільність, розмивання  кордонів між професійним та любительським журналізмом, величезна щільність інформаційного потоку, а відтак – «зашумленість» простору. Таким чином ми стикнулися з феноменом – інформації значно більше, але її осмислення ускладнене величезною кількістю чинників. Споживач не може виділити пріоритети та суспільно-значущу інформацію, стає жертвою маніпуляцій, інформаційної інвазії, почаcти його свідомо вводять в оману.  І ще один аспект, який може звести нанівець всі зусилля гуманізувати  інформаційні потоки - підпорядкування масової комунікації комерційним інтересам.

Викладачі та студенти Університету Грінченка вирішили зібрати найактуальніші тренди  і започаткували  серію «Поради ефективної комунікації». Запрошуємо долучитися до кола спікерів  та читачів нашої рубрики та спеціалізованої сторіночки Комунікабель. Презентуємо наших «порадників».

МОЛОДЬ ДОНЕЧЧИНИ ТОРУЄ СОБІ ДОРОГУ ДІАЛОГУ

Донецький обласний дитячо-молодіжний центр об'єднує активну молодь Донецької області. Нині, в рамках проекту "Без меж", Центр організував освітню поїздку старшокласників до Львова.

Під час зупинки у Києві учасники поїздки відвідали Університет Грінченка.
Молоді донеччани поділилисяз АстудіЯ Університету Грінченка своїми пропозиціями по зміні ситуації в регіоні і країні в цілому. Всі вони учасники громадських організацій, рухів, ініціатив - активні, рішучі, інфіковані жагою змін. І всі вони бажають миру та соборності Україні. Їхнє гасло - "Навчайся! Спілкуйся! Дій!"

Вони зовсім не згодні, щоб з ними говорили як з особливими чи фоткалися аби засвідчити якусь активність, поставити "галочку". Але ми таки пофоткалися і відзняли інтерв'ю. Ну, ми ж студія)) Ці молоді люди шукають, сперечаються і багато думають. Але ще, що найважливіше - вони роблять, створюють нову незашорену реальність. В рамках проекту "Без меж" група молодих дончан вирушила до Львова!! Але як нам було не тормознути друзів у Києві і не запросити на чай з вафлями "Артек". Вафлі ми з'їли, але однозначно нікому в радянське минуле не захотілося. В Україні формується покоління нового типу - і наші друзі з різних громадських організації Донеччини яскраві його представники. Розмова точилася і про натхнення в суспільних справах - де його відшукати, і як зберегти. Говорили і про мову, і про інформаційне інфікування та пошук ліків від нього, і про неповернення до минулого та майбутнє України. 

#Астудія #grinchenko #dodmc #безмеж #активнамолодь

МАРКО-РОБЕРТ СТЕХ ТА РОЗХИТУВАННЯ КАНОНУ

Марко-Роберт Стех - видатний канадський славіст та дослідник української культури. І не тільки… Викладання в Канадському інституті українських студій,  видання творів нашої літератури в англомовних перекладах, упорядкування різноманітних антологій та ведення власної просвітницької телепрограми – неповний перелік його іпостасей. А ще власна художня творчість: філософський роман-лабіринт “Голос”, експериментальний роман “Невмирущі”. Саме нову книгу “Есеїстика у пошуках джерел” автор презентував в Університеті Грінченка.

ЯК Я СЕБЕ ОТОТОЖНЮВАВ З УКРАЇНОЮ
На жаль, питання мови та самоідентифікації не залежить лише від конкретної волі людини. Великою мірою це питання контексту та оточення, наявності культурного “тіла”, в якому можна сховатись та зрозуміти свою тотожність до цієї культури. Я доволі рано усвідомив, що українська культура є моєю культурою, за яку я несу відповідальність. У цьому випадку питання мови не є питанням патріотизму, а питанням спадщини кожної людини. Мова є способом передавати систему цінностей наступним поколінням.
Я народився на території Польщі у 1961 році. Батьки були етнічними українцями, тому я практикував українську мову з малечку. Проте лише після переїзду до Канади та зустрічей із відомими постатями української культури, я зрозумів, що українська мова для мене більше ніж просто факт біографії батьків. Одним із моїх близьких друзів був Василь Барка. Наша дружба припала на період, коли я міг легко говорити українською, проте не міг писати наукових розвідок цією мовою. Саме під впливом розмов із Баркою я замислився про те, хто я, яким шляхом мені насправді треба йти.

ПРО РОСІЙСЬКУ ІДЕОЛОГІЧНУ АГРЕСІЮ
Україна надзвичайно програє у міжнародній боротьбі на ідеологічному фронті. Мова не лише про фактичні фейкові новини, які будь-який іноземець може прочитати в Russia Today. Насправді Росія має надзвичайно сильну програму підтримки того, що вона сама називає “російською культурою”, навіть якщо це хибний конструкт. Хорошим прикладом є виставка російського авангарду, яка нині відбувається у Metropolitan Museum of Art. Тут представлені Татлін, Малевич, Бурлюки. Такі процеси присвоєння чужих художників відбуваються без перешкод, адже навіть ті іноземці, які ненавидять Путіна та його режим, не мають жодного іншого альтернативного джерела, в якому вони могли би прочитати правдиву інформацію. Відтак, складається картинка світу, яка впливає на оцінку політичної ситуації.

РОЗВОРУШИТИ ТА ПЕРЕГЛЯНУТИ КАНОН УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Мені цікаво вишукувати такі факти, які ніхто не знає. Саме тому я не дотримуюсь хронологічного принципу під час роботи над телелекціями. Як на мене, необхідним фактором для розуміння української літератури є вивчення українського образотворчого мистецтва та української музики. Саме спільність цих трьох видів мистецтв уможливлює повне розуміння культурної традиції. Тому я вибудовую свій цикл за внутрішньою логікою самих тем, навіть якщо хронологічно між ними три століття.
Моя програма - авторська. Саме тому я сам вирішую про які імена розповідати. Мені цікаво розворушити та переглянути канон української культури. Додати туди ті імена, без яких він неповний. Мені хочеться розповісти про ті імена, які захоплюють передовсім мене, щоб передати це почуття моїм глядачам.
Звісно, мої погляди можуть бути хибними, адже я увійшов в українську культуру збоку, не підпадаючи під вплив авторитетних думок та штампів про “святих” українського канону.
“Очима культури” - цикл коротких передач, у яких Марко-Роберт Стех розповідає про ключові моменти життя та творчості обраних авторів, художників та композиторів. Дослідник ретельно працює над відеорядом та музичним супроводом. Тому усі випуски його програми озвучені виключно українською класичною музикою. Увесь цикл передач можна знайти у вільному доступі.

ПРО СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ
Маю дуже позитивне ставлення до цього процесу, адже я сам - сучасна українська література. Мені надзвичайно подобаються кілька сучасних письменників. Саме тому в “Очима культури” можна знайти випуски про Валерія Шевчука та Емму Андієвську. Проте в мене немає планів робити виписки про наймолодшу генерацію сучасної літератури, адже мені хочеться, щоб “Очима культури” були понадчасовими та вартісними .Просто сучасні письменники є незавершеним явищем.

ВІДКРИВАЮЧИ ІМЕНА ЗАБУТИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ
На мою думку, Костецький -  один із найбільших інтелектуалів нашої культури минулого століття. Він народився у 13-ому році у Києві. Його батько був етнічним росіянином, а мама походила з давнього литовського княжого роду. Згодом у Костецького наступає момент, коли він відмовляється від прізвища батька та проголошує себе українцем. У нього була теорія, що людина мусить сама себе створити, що людина є наслідком власної роботи над собою. Одного разу він сказав, що вирішив стати українцем не тому, що він любить українців, а навіть навпаки. Він усвідомлював, що українська культура відкинута і непотрібна, тому він матиме шанс створити щось із нічого. Костецький за гроші, які він заробляв важкою працею чорнороба, видавав філігранні книжки.

Підготувала Марія Ткаченко

ЗЕМСЬКІ ШКОЛИ: ПОВЕРНЕННЯ АРХІТЕКТУРНОЇ СПАДЩИНИ

У Педагогічному Інституті Університету Грінченка презентовано проект «Школи Лохвицького земства». Їх було збудовано у період з 1910 по 1914 роки у стилі українського архітектурного модерну. Проектував ці школи архітектор Опанас Сластіон. В рамках презентації розгорнуто широку експозицію світлин, на яких зафіксовано нинішній стан споруд. Ця фотогалерея є результатом великої пошукової роботи активістів проекту, який очолює відома тележурналістка та громадський діяч Ольга Герасим’юк.

У Лохвицькому повіті Полтавської губернії Опанас Сластіон спроектував школи на замовлення місцевого земства. Ідею подала мати Лесі Українки – Олена Пчілка. Також було зведено будинки кооперативних товариств, Миргородську водолікарню, їдальню-клуб, грязелікарню, будинок земського лікаря у Чорнухах.           Точну кількість побудованих шкіл досі не встановлено. Активісти проекту заявляють про 53 будівлі, 4 з яких, на жаль, не дійшли до нашого часу. Ці школи розташовано на територіях Лохвицького, Чорнухинського, Лубенського, Пирятинського районів Полтавської області, а також – Варвинського району Чернігівської та Роменського району Сумської області. Власне про це і розповідає фотогалерея. Участь у її відкритті взяв і ректор Університету Грінченка Віктор Огнев’юк.

 Своєму успішному втіленню проект завдячує багатьом ентузіастам. Неоціненний внесок у його реалізацію зробила і художниця Оксана Чепелик.

 Директорові Педагогічного Інституту Віктору Юрченку цей проект особливо близький. Адже у школі, яка працювала у подібній будівлі, він колись і сам навчався.     

 Що спонукало долучитись до проекту волонтерів і чим він для них цікавий? Таке запитання ми поставили ентузіастам цієї справи.

ВІКТОР ОГНЕВ’ЮК: НАШ УНІВЕРСИТЕТ – ЦЕ ПО СУТІ КОЛЕКТИВНИЙ ГРІНЧЕНКО…

Про майбутнє університету, його особливу місію в сучасному світі, виклики часу і глибоку грінченківську традицію напередодні Дня університету розповідає ректор, професор, доктор філософських наук, академік НАПН України Віктор Огнев’юк.

СЛОВОМ І ДІЛОМ

Грінченко навчив мене бути послідовно правдивим. Значення Бориса Грінченка в тому, що він ніколи не мав подвійних стандартів. Він мав ідею і працював на її реалізацію. Грінченко видавав книжки для селян, створював словник, піднімав проблему українського театру. Він думав, як достукатися до українських селян. Зверніть увагу, з яким болем він іноді говорить в своїх поезіях про те, що його ще не зрозуміли. Але це були не лише слова. Він робив кроки, які допомагали вирішити проблему.

Ми можемо багато спостерігати, як після перемоги Революції Гідності багато людей одягли вишиванку. Проте це лише зовнішній атрибут. А чи є вишиванка в твоєму серці? Багато керівників беруть участь в різних флешмобах та акціях, що спонукають спілкуватися українською. Але в їхніх приймальнях продовжують сидіти російськомовні працівники. Та й самі вони частенько переходять на російську мову. Якщо ти щирий і насправді маєш патріотизм, ти повинен робити те, про що говориш і реалізовувати конкретні проекти. От цьому я навчився в Грінченка.

МИ МАЄМО БАЧЕННЯ МАЙБУТНЬОГО

Я впевнений в тому, що за п’ять років Університет Грінченка стане надзвичайно мобільним. Він матиме дуже сучасні технології навчання, які дозволять нашим студентам вчитися будь-де і будь-коли. Практично зникнуть аудиторні заняття, коли студенти просто слухають і записують лекцію. Тепер вони зможуть продивитися лекційний матеріал, зв’язатися з викладачем і обговорити ті актуальні питання, які він піднімає. Винятком, звісно ж, будуть практикуми, лабораторні заняття та серйозні дискусії, які потребують особистого контакту. Проте людський чинник не буде послаблений. Навпаки – він стане набагато сильнішим. Взаємодія студента зі своїм професором стане набагато тіснішою, оскільки не буде обмежена лише аудиторним заняттям. Звичайно, це не легко. Потрібно буде визначати часові рамки, в яких це буде відбуватися. Але студент і викладач будуть вирішувати це самостійно. Такий формат ніяк не підлягає під сучасні форми оплати праці та обліку навчального часу. Тож ми будемо ініціювати реформи оплати праці.

При підборі кадрів ми в першу чергу орієнтуємося на те, який в людини професійний і практичний досвід. Що вона зробила для того, аби суспільство відчувало синергію її діяльності, як її здобутки застосовуються на практиці. Також важливо, чи є ця людина цікавою для студента.

Я можу стати за кафедру, прочитати лекцію і нести в маси дуже розумні слова. Але студенти при цьому залишаються пасивними. Я як професор університету ніколи не сповідував такий формат. Завжди потрібно вести діалог, викликати студентів на диспут і ставити провокаційні запитання. Я іноді навмисне даю їм провокативні завдання, перевіряю наскільки вони уважно слухали. Важливо, аби студенти були співтворцями твого навчального заняття. Бо якщо викладач вважає себе істиною в останній інстанції, це не той формат, з яким можна приходити в аудиторію сьогодні. Якою б геніальною не була людина, вона повинна розуміти, що не всі будуть сприймати її геніальність. Завдання викладача – включити студента ту проблематику, відчувати, що він не лише знавець, а й людина.

Сучасний студент потребує людини не тільки фахової, а й змістовної. Бо період вузьких знань і фахівців вузької спеціалізації практично проходить. Сьогодні глобальним є не лише світ, глобальними стають професії. Те, що ми називаємо компетентністю – це насамперед вміння застосовувати знання в нестандартних умовах. Викладач повинен бути не лише на рубежі сьогодення, а й дивитися на кілька кроків вперед. Оскільки наша місія – готувати студента до життя в суспільстві не сьогоднішнього, а завтрашнього дня.

Я не люблю голослівних стверджень, про те, що ми найкращий університет. Так, ми університет, який успішно розвивається і завоював довіру багатьох вступників. Але водночас ми університет, який повинен постійно завойовувати цей авторитет. Це не може бути один раз і назавжди. Це велика робота і ми кожного дня маємо працювати. На те, щоб приходили нові вступники, ставали успішними людьми, які зможуть реалізувати себе в майбутньому.

ЛІДЕРСТВО, ЯКОГО ПОТРЕБУЄ СУСПІЛЬСТВО

Ми в Університеті сповідуємо культуру лідерства служіння. Що таке лідерство? Це не вшанування однієї постаті, якою б величною вона не була (для нас такою постаттю насамперед є Борис Грінченко). Потрібно самому ставати тією постаттю, яка вміє вести себе дорогою досконалості, змінюватися і постійно відповідати на виклики часу.

Університет – це Ми. Яким би розумним не був ректор, буде неправильно, якщо бачитимуть лише його. Це культ особи, тільки на меншому рівні. Я не сприймаю такого формату. Так, від керівника і від того, які цінності він сповідує, багато чого залежить. Але якщо він своєю постаттю затьмарює всіх інших, то тут вже є якась проблема. Він може генерувати ідеї, але повинен робити так, щоб ця ідея поступово стала ідеєю інших. Це дуже важливо, бо таким чином люди включаються в спільну діяльність.

Місія лідера - не самому взяти на себе роботу і виконувати її. Дехто каже «я день і ніч працюю, я стільки зробив». Коли ти до цього проекту залучив якомога більше людей, навчився вести цією дорогою себе, і поряд з тобою цього вчаться інші – оце той зміст лідерства, якого потребує суспільство. Нещодавно я спілкувався з тренером жіночої футбольної команди. І ця мудра жінка сказала мені: «Ви розумієте, українські спортсмени мають успіхи переважно в індивідуальних видах спорту. В нас мало перемог в футболі, волейболі, баскетболі та інших видах спорту, де потрібно колективно взаємодіяти і разом працювати на досягнення результату». Наше суспільство стане успішним, коли ми навчимося здорового колективізму. Не того, який раніше нав’язувався, певного колективного безпам’ятства і безумства. А колективізму продуктивного, коли люди розуміють, що об’єднуються заради досягнення певної мети.

Не можна створити сучасний університет без потужної команди різнодумців, які можуть мати різні погляди, але спільну мету, до якої йдуть. Треба цінувати не лише те, що тобою погоджуються, а й альтернативну аргументовану думку. Коли людина демонструє, як казав Борис Грінченко, свою «иншість».

ДЕНЬ ВДЯЧНОСТІ В УНІВЕРСИТЕТІ ГРІНЧЕНКА

1 грудня 2016 року в концертній залі Університету Грінченка у рамках відкриття традиційної щорічної Грінченківської декади вперше відбувся День вдячності. Почути найщиріші слова вдячності на захід завітали друзі та партнери Університету – усі ті, хто сприяє нашому розвитку.

Перед концертною програмою було презентовано фільм «Університет Грінченка: проект майбутнього», що стало своєрідним прологом до святкового вечора. До створення фільму була залучена практично єдина в Україні лабораторія з вбудованих систем, яку Університет створив разом зі своїми надійними партнерами.

Знаковою у цей день стала урочиста церемонія посвяти у почесні професори Університету доктора наук, професора літератури та міжкультурної герменевтики Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана, віце-президента Міжнародної асоціації емпіричної естетики, президента Всесвітньої асоціації поетики і лінгвістики та Міжнародного товариства емпіричного вивчення літератури і засобів масової інформації Віллі ван Піра, який уже чотири роки поспіль реалізує спільні освітньо-наукові проекти в Університеті Грінченка.

Протягом усього концерту студенти та викладачі Університету дарували гостям неймовірні хореографічні, вокальні та інструментальні композиції, серед яких віртуозна гра на баяні, бандурах та трубі, неперевершений вальс і зворушливі пісні.

Загалом на урочистостях було вручено близько 50 подяк кращим іноземним і вітчизняним партнерам Київського університету імені Бориса Грінченка за підтримку, створення позитивного іміджу Університету в медіа-просторі та сприяння у розвитку освітніх, наукових, культурних, соціальних проектів і напрямів.

 Джерело: Офіційний сайт Університету Грінченка