ВІКТОР ОГНЕВ’ЮК: НАШ УНІВЕРСИТЕТ – ЦЕ ПО СУТІ КОЛЕКТИВНИЙ ГРІНЧЕНКО…

Про майбутнє університету, його особливу місію в сучасному світі, виклики часу і глибоку грінченківську традицію напередодні Дня університету розповідає ректор, професор, доктор філософських наук, академік НАПН України Віктор Огнев’юк.

СЛОВОМ І ДІЛОМ

Грінченко навчив мене бути послідовно правдивим. Значення Бориса Грінченка в тому, що він ніколи не мав подвійних стандартів. Він мав ідею і працював на її реалізацію. Грінченко видавав книжки для селян, створював словник, піднімав проблему українського театру. Він думав, як достукатися до українських селян. Зверніть увагу, з яким болем він іноді говорить в своїх поезіях про те, що його ще не зрозуміли. Але це були не лише слова. Він робив кроки, які допомагали вирішити проблему.

Ми можемо багато спостерігати, як після перемоги Революції Гідності багато людей одягли вишиванку. Проте це лише зовнішній атрибут. А чи є вишиванка в твоєму серці? Багато керівників беруть участь в різних флешмобах та акціях, що спонукають спілкуватися українською. Але в їхніх приймальнях продовжують сидіти російськомовні працівники. Та й самі вони частенько переходять на російську мову. Якщо ти щирий і насправді маєш патріотизм, ти повинен робити те, про що говориш і реалізовувати конкретні проекти. От цьому я навчився в Грінченка.

МИ МАЄМО БАЧЕННЯ МАЙБУТНЬОГО

Я впевнений в тому, що за п’ять років Університет Грінченка стане надзвичайно мобільним. Він матиме дуже сучасні технології навчання, які дозволять нашим студентам вчитися будь-де і будь-коли. Практично зникнуть аудиторні заняття, коли студенти просто слухають і записують лекцію. Тепер вони зможуть продивитися лекційний матеріал, зв’язатися з викладачем і обговорити ті актуальні питання, які він піднімає. Винятком, звісно ж, будуть практикуми, лабораторні заняття та серйозні дискусії, які потребують особистого контакту. Проте людський чинник не буде послаблений. Навпаки – він стане набагато сильнішим. Взаємодія студента зі своїм професором стане набагато тіснішою, оскільки не буде обмежена лише аудиторним заняттям. Звичайно, це не легко. Потрібно буде визначати часові рамки, в яких це буде відбуватися. Але студент і викладач будуть вирішувати це самостійно. Такий формат ніяк не підлягає під сучасні форми оплати праці та обліку навчального часу. Тож ми будемо ініціювати реформи оплати праці.

При підборі кадрів ми в першу чергу орієнтуємося на те, який в людини професійний і практичний досвід. Що вона зробила для того, аби суспільство відчувало синергію її діяльності, як її здобутки застосовуються на практиці. Також важливо, чи є ця людина цікавою для студента.

Я можу стати за кафедру, прочитати лекцію і нести в маси дуже розумні слова. Але студенти при цьому залишаються пасивними. Я як професор університету ніколи не сповідував такий формат. Завжди потрібно вести діалог, викликати студентів на диспут і ставити провокаційні запитання. Я іноді навмисне даю їм провокативні завдання, перевіряю наскільки вони уважно слухали. Важливо, аби студенти були співтворцями твого навчального заняття. Бо якщо викладач вважає себе істиною в останній інстанції, це не той формат, з яким можна приходити в аудиторію сьогодні. Якою б геніальною не була людина, вона повинна розуміти, що не всі будуть сприймати її геніальність. Завдання викладача – включити студента ту проблематику, відчувати, що він не лише знавець, а й людина.

Сучасний студент потребує людини не тільки фахової, а й змістовної. Бо період вузьких знань і фахівців вузької спеціалізації практично проходить. Сьогодні глобальним є не лише світ, глобальними стають професії. Те, що ми називаємо компетентністю – це насамперед вміння застосовувати знання в нестандартних умовах. Викладач повинен бути не лише на рубежі сьогодення, а й дивитися на кілька кроків вперед. Оскільки наша місія – готувати студента до життя в суспільстві не сьогоднішнього, а завтрашнього дня.

Я не люблю голослівних стверджень, про те, що ми найкращий університет. Так, ми університет, який успішно розвивається і завоював довіру багатьох вступників. Але водночас ми університет, який повинен постійно завойовувати цей авторитет. Це не може бути один раз і назавжди. Це велика робота і ми кожного дня маємо працювати. На те, щоб приходили нові вступники, ставали успішними людьми, які зможуть реалізувати себе в майбутньому.

ЛІДЕРСТВО, ЯКОГО ПОТРЕБУЄ СУСПІЛЬСТВО

Ми в Університеті сповідуємо культуру лідерства служіння. Що таке лідерство? Це не вшанування однієї постаті, якою б величною вона не була (для нас такою постаттю насамперед є Борис Грінченко). Потрібно самому ставати тією постаттю, яка вміє вести себе дорогою досконалості, змінюватися і постійно відповідати на виклики часу.

Університет – це Ми. Яким би розумним не був ректор, буде неправильно, якщо бачитимуть лише його. Це культ особи, тільки на меншому рівні. Я не сприймаю такого формату. Так, від керівника і від того, які цінності він сповідує, багато чого залежить. Але якщо він своєю постаттю затьмарює всіх інших, то тут вже є якась проблема. Він може генерувати ідеї, але повинен робити так, щоб ця ідея поступово стала ідеєю інших. Це дуже важливо, бо таким чином люди включаються в спільну діяльність.

Місія лідера - не самому взяти на себе роботу і виконувати її. Дехто каже «я день і ніч працюю, я стільки зробив». Коли ти до цього проекту залучив якомога більше людей, навчився вести цією дорогою себе, і поряд з тобою цього вчаться інші – оце той зміст лідерства, якого потребує суспільство. Нещодавно я спілкувався з тренером жіночої футбольної команди. І ця мудра жінка сказала мені: «Ви розумієте, українські спортсмени мають успіхи переважно в індивідуальних видах спорту. В нас мало перемог в футболі, волейболі, баскетболі та інших видах спорту, де потрібно колективно взаємодіяти і разом працювати на досягнення результату». Наше суспільство стане успішним, коли ми навчимося здорового колективізму. Не того, який раніше нав’язувався, певного колективного безпам’ятства і безумства. А колективізму продуктивного, коли люди розуміють, що об’єднуються заради досягнення певної мети.

Не можна створити сучасний університет без потужної команди різнодумців, які можуть мати різні погляди, але спільну мету, до якої йдуть. Треба цінувати не лише те, що тобою погоджуються, а й альтернативну аргументовану думку. Коли людина демонструє, як казав Борис Грінченко, свою «иншість».