КИЇВСЬКЕ ЗАДЗЕРКАЛЛЯ

#Problems_of_the_city #Central_Train_Station

Сьогодні поїздки потягом для більшості з нас велика розкіш. Тому, зазвичай, ми ретельно їх плануємо і завжди маємо мету подорожі. У кожного вона своя: провідати рідних, відправитися в робочу поїздку чи екскурсійну подорож. Центральний залізничний вокзал стає першим і головним пунктом у нашому путівнику. Переймаючись власними справами та роздумами про мандрівку, ми встигаємо побачити лише позитивне відображення життя столичного вокзалу. Закарбувати у своїй пам`яті цю картинку активно допомагає адміністрація залізниці. На новорічні свята, для створення піднесеного настрою, в холі нам на «розтерзання» виставляють святкову ялинку. Щоб створити атмосферу урочистості, головний вхід прикрашають купою жовто-блакитних прапорів. Вокзал здається грандіозним та сповненим перспектив місцем. Тим паче, нас переконують – «найкраще всередині».

 

 

Центральний залізничний вокзал Києва, в очікуванні пасажирів (фото з офіц. сайту Укрзалізниці)

 

 

«Найкраще всередині», і нехай весь світ прочитає. Хол залізничного вокзалу

 

Однак відходжу на декілька метрів від вокзалу і розумію, що не кожен готовий прийняти це «найкраще». Адже натрапляю на грандіозну «ЯМУ». Виявляється - це звичайний оптовий ринок. Дивує, що самі кияни так його охрестили. А як інакше?! Коли, поруч із ятками, повноводну та красиву річку Либідь закували в бетонний панцир, і тепер вона схожа на стічну яму. Зараз можна лише уявляти, як раніше, неподалік від метро Вокзальна, нею курсували річкові судна.

 

 

Околиці вокзалу, за крок до «ями» - оптового ринку

 

 

Легендарна річка Либідь сьогодні. У надійній бетонній «броні»

 

Про місцевих жителів – безхатченків, теж можна багато чого сказати, але чи варто?! Вони завжди заважають: не там сплять, сидять, ще й хочуть їсти. Мабуть тому, зимою їх «пачками» відправляють останніми рейсами електричок, які не завжди обігріваються, влаштовуючи нічне рандеву. Подалі за околиці Києва, щоб тільки на вокзалі не грілися, бо як же красива картинка для пасажирів, славнозвісне – найкраще всередині?! Виходить, нічого не змінилося, все та ж «ліквідація 101-го км», але от біда, ранком вони знову повертаються.

 

 

Будні Центрального вокзалу

 

 

 

Задумуючись над цим, позитивний образ Центрального вокзалу в моїй голові викривляється все активніше, як у кривому дзеркалі. Все більше сумніваюся у його реальності. Водночас вокзал не перестає дивувати. Увагу приковує величезний котлован по саму верхівку завалений сміттям. Ось вже з десяток років, незрозуміло заради чого, він «бережно оберігає свої надра» та поповнюється новими відходами. Однак бентежить це не всіх. Поруч із ним ціла делегація депутатів презентувала відкриття нової алеї. Хоча за своїми розмірами вона більше схожа на прибудинкову клумбу. Районні чиновники навіть стрічкою запаслися, урочисто перерізаючи її вчотирьох! Ну, чого тільки не зробиш заради вдалого кадру?! Самі жителі теж не стримували себе. Для повного щастя кожному на дачі не вистачало того самого деревця із презентованої клумби-алеї. Так і розтягли по одному.

 

 

Паркан навколо «таємничого котловану»

 

 

Загадковий «портал» поблизу того самого котловану. З кожним днем їхня кількість зростає

 

Йду далі. Ще одна клумба радує око і новенький мурал, що вносить свої корективи у сіру буденність міста. Здається все не так погано. Проте, на жаль, на схилі залізничного мосту помічаю виведений впевненою рукою номер телефону та кодове слово. Реклама наркотиків, здогадуюсь я. Неприємний осад. Мабуть ще від того, що красива картинка столичного вокзалу виявляється цілковитою ілюзією, грою того самого кривого дзеркала.
Останній пункт - Південний вокзал, який теж створює враження благополучного та цивілізованого Києва. Напевно, я забігаю наперед. До церкви Георгія Побідоносця треба ще дійти, подолавши перехід. Побачене вражає. Руїни замість сходів, заляпані, ніби, «обкусані» стіни та сморід. При світлі єдиної лампочки бачу хіба що свій ніс, тому ступаю і лякаюся власних кроків. Словом, романтика…Втім не дивуюся. Простіше створити фікцію київського благополуччя, а ніж його забезпечити. Кияни звикли, а туристи сюди не ходять, точніше їх сюди не водять.

 

 

Певно, ще один «портал»… Вхід до переходу біля Південного вокзалу Києва

 

 

Безлюдний «нехороший» перехід

 

 

 

«Тернистий» шлях до церкви Георгія Побідоносця

 

 

Ще один приклад «київського благополуччя». Дарма, що тимчасового (поблизу Південного вокзалу)

 

 

Головний вхід Південного вокзалу Києва. І тут без компанії «Я це люблю!» не обійшлося

 

Стою розгублена… Складається враження, що я перебуваю у тимчасовому місті, яке одного дня завалиться як картковий будиночок, і єдине що я встигну зробити - це хіба що загадати бажання між двома Макдонадз, щоб з часом, Київ нарешті став реальністю, а не задзеркаллям.

Ніна Гербич