ІНКОЛИ ВАРТО ВБИВАТИ ІДЕЇ, А НЕ ЛЮДЕЙ, - СВІТЛАНА АЛЕКСІЄВИЧ

Трапляється, що маленьку людину заносить плином часом і вона щезає назавжди. Саме таку людину почула Світлана Алексієвич. Саме за цей гострий і трепетний слух вона здобула Нобелівську премію.

Закінчивши свого часу факультет журналістики та шукаючи способи відображення дійсності, вона прийшла до документальної прози. Але через свідчення та долі звичайних людей, тих, кого зазвичай ніхто не слухає та не чує. Згодом вона витратить декілька десятиліть, щоб зібрати тисячі голосів в найпрекраснішу симфонію життя.

Траплялося, що героїні роману «У війни не жіноче обличчя» просили авторку не публікувати їхні сокровенні спогади, але пані Світлана йшла наперекір. Місія була вищою - письменниця відчувала велику потребу показати війну такою, якою її не бачив ніхто. Ніхто, крім красивих юних дівчат, які не могли змиритися з тим, що мали носити чоловічу білизну. Вони сподівалися хоча б на красиву смерть в оточенні квітів. Але ж вмерти красиво у «сімейках» неможливо. Навіть таку «мрію» у них забрала війна. Письменниця думала, що таких жінок, як на сторінках «У війни не жіноче обличчя» більше не буде. Але вони є. Приміром, героїня сучасності - наша Надія Савченко, для якої гідність важливіша за життя. Виявилося, що і в нашої війни не жіноче обличчя.

Під час сьогоднішньої зустрічі в Університеті Шевченка уславлену білоруську письменницю походженням з України запитали - чи може існувати світ без війни? Може, каже Алексієвич. Варто вбивати ідеї, а не людей. Жодна ідея не може бути безвідповідальною. Найголовніша цінність - це життя в усьому його розмаїтті.

 Ангеліна Ломакіна, Валентина Коцюба