ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ: РЕІНКАРНАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ САМОСТІ

Гуп…Стук… Шшшш… Це музика лісових духів. В чорних мантіях, із здоровенними дерев’яними макітрами вони хитаються напівтемними залами. Викликають духів наших предків. Сутужно гримлять на подвір’ї трембіти, сповіщаючи прихід червоних коней. Тих самих, що понесуть у світ містики, єднання з першопочатками, у світ полісемічного звучання природи. Майже на три тижні Мистецький Арсенал перетворився на прихисток гуцульських легенд. Тут святкують антиювілей епохальної стрічки «Тіні незабутих предків». 9 залів – 9 віх життя фільму. Від задуму до сьогодення. Чому антиювілей? Тому що нам конче необхідно було давно витягнути цю стрічку із звання зашкарублої легенди і відкрити для молоді. Куратори почули це безмовне прохання і ми тепер маємо змогу насолоджуватися різнобарвним звучанням світу гуцулів.

Безперечно, Параджанові гуцули – люди волі та принципів. Непохитні адепти світу природи та містики. Намагатися пізнати їх – це зробити крок до кращого розуміння себе та свого коріння. Недарма куратор виставки Андрій Алферов зазначив, що відродження національної свідомості – це не фарбування усіх парканів у жовто-блакитний, а актуалізація таких кінострічок "Тіні забутих предків". Інсталяція Антона Логова «РЕІНКАРНАЦІЯ»  яскравий тому приклад. Це дошки з розібраної сторічної гуцульської хати, що світяться червоним кольором, віддаючи нам генетичну пам’ять її володарів. Це кров Івана залила дошки червоним. Слідуючи за нею, ми ступаємо на місток, який з’єднує нас сьогоднішніх із книгою та фільмом. Унікальні гравюри Георгія Якутовича, кахлі з косівської печі, оригінальні скетчі Параджанова, чорно-білі фото – це наші провідники.

Близько ста артефактів-свідків розказують на виставці свої історії. Кожен експонат – скарб. Адже це справжні речі з гуцульських угідь. Ярмо, в яке впрягалися Іван та Палагна, церковні дерев’яні янголи та гуцульські бартки. До речі, про останні куратор виставки Андрій Алферов розповідає з особливим трепетом. Адже для того, щоб зрозуміти гуцула, варто знати, що означає для нього його топірець (бартка).

Параджанов розумів усю важливість етнографічної роботи над фільмом. Тому він покинув свій готель і оселився в гуцульській хаті. Адже, щоб зрозуміти, як гуцули пасуть овець і святкують Різдво, треба пасти з ними овець і святкувати Різдво. Етноцентрична риса фільму є для нас надзвичайно цінною. Особливо в умовах сьогодення. Проте сюжет фільму актуалізує не лише зображення унікальних традицій, а й вічні теми: любов, честь та вірність.

Що був би трагічний сюжет стрічки без майстерної роботи режисера Луговського та оператора Іллєнка? Три передостанні зали виставки розкривають для нас естетику українського поетичного кіно та дають змогу по-новому зрозуміти для себе плани з фільму. Тіберія Сільваші згадував, як Парадажанов сказав: «Що таке Карпати? Як передати фактуру Карпат? От подивись, – він взяв декілька камінців з мохом у руки і сказав,– ось тобі фактура Карпат». Кадри-фактури з фільму прикрашають останню залу під назвою «Ліс», нагадуючи нам, що ліс для гуцула – це альфа й омега.

Питання актуалізації таких фільмів у наш час, насправді, є нагальним. Це наше коріння. Символічним стало лого виставки у вигляді всесвіту, під яким розмістилися режисерські стільці із прізвищами Миколайчука, Параджанова, Якутовича та Іллєнка. Це наче натяк на те, що вони, мов титани, тримають для нас видноколо, щоб ми нарешті побачили схід сонця. Метафоричний, звісно.

Виставка дає надію на те, що ми нарешті дочекаємося будинку-музею України, такого, про який мріяв Парадажнов. Де зберемо й кераміку, й ікони, й стародруки, й костюми. І будемо тішитися, і зрозуміємо весь наш потенціал. Потенціал людей, за якими стоять тіні найвеличніших предків.

Ангеліна Ломакіна, Руслана Костур