ІВАН АНДРУСЯК: В ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ – ЛИШЕ УКРАЇНСЬКОЮ

Іва́н Андруся́к, видатний поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач, головний редактор видавництва «Фонтан казок», 3 березня 2017 в року в Інституті філології Університету Грінченка провів для поціновувачів літератури лекцію та майстер-клас. Письменник розповів грінченківцям як створюється казка та народжується дитяча книжка, розкрив декілька секретів казкарства. За словами письменника, головне мати два ключики – страх та цікавість: чим страшніше, тим цікавіше, і навпаки. А ще, виявляється, малі читачі особливо позитивно реагують на три речі: зайчика, повтори і фінал, які є складовою майже кожної історії.

ЧОМУ Я ОБРАВ ДИТЯЧУ ПОЕЗІЮ

Інколи дитячий вірш насправді буває дорослішим, аніж дорослий вірш. Я люблю бавитися у своїх книжках, десь поміщаючи з-поміж дитячих віршів такі, які дорослі сприймають по-своєму, а діти сприймають по-своєму. Так само я люблю в дорослій книжці помістити дитячий вірш, а в дитячій відповідно дорослий. Дорослі насправді такі дивні істоти, які за всіма капостями, що називаються життям, десь забувають навіщо усе це відбувається. А нам, письменникам, тим паче не можна забувати навіщо все це. Тому я обрав дитячі вірші.

СЛОВО МАЄ СМАК

Слово має смак і ніде, так як у поезії, це не проявляється. Смак, очевидно, дуже і дуже різний. Один герой моєї дитячої книжки «Їжак Петро» казав, що словами можна смакувати як цукеркою, і насправді це набагато смачніше, тому що, на відміну від цукерок, слова не закінчуються ніколи. Можна собі добирати якісь там пряні, гострі слова з чужих мов, далеких мов, екзотичних мов для того, щоб урізноманітнити собі цю насолоду. Але все одно ніколи ніщо не замінить смаку рідних слів, смаку слів рідної мови. Тому ніщо так, як поезія, не дає змогу відчути цей смак слова, смак, який інколи буває не конче солоденький. Інколи буває гіркий, солоний, дуже різкий. Інколи навіть є такі слова, які, як казав їжак Петро, мають смак здохлої миші, яка тиждень пролежала на сонці. Я сьогодні казав студентам, що в художньому тексті немає заборонених слів. Можливо, щоб це слово було вжито там, де це потрібно і так, як це потрібно. Якщо у тексті є таке місце, де треба, щоб читач відчув смак здохлої миші, яка тиждень пролежала на сонці, не бійтеся.

РІДНА МОВА ЯК ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Щодо двомовності у текстах. Якщо ми маємо справу з художнім експериментом - це цікаво, це можна гратися, це може справити той ефект, якого добивається митець. Але справа у тому, що експеримент є маленькою часткою того явища, яким є література. Якщо вся література тримається на експерименті, то це виходить літературна шизофренія. Основою літератури має бути жива мова, мова культури. Основою української літератури, ясна річ, не може бути інша мова окрім української. Зрозуміло, що українська література початково не творилася тільки однією мовою. Чимало авторів, як давніх, так і сучасних писали різними мовами. Лазар Баранович писав старою польською, Стефан Яворський писав латиною паралельно з українською. Тобто це нормально. Але основою української літератури має бути все-таки українська мова, бо тоді вже література не буде українською.

МОЄ УЛЮБЛЕНЕ СЛОВО

Я собі одразу нагадав один маленький сюжет: ми з дітьми приїхали до моїх батьків і ввечері вони там товчуться, балуються. Я з ними, а мама з татом в сусідній кімнаті, їм вже хочеться трохи спати. І вони періодично нас смикають. Але діти є діти і в один прекрасний момент мама відчиняє двері і каже: «курча ляга, що за гамберас, ану хейт». Ви думаєте вона цим досягла потрібного їй ефекту? Абсолютно навпаки. Це до того, наскільки воно смачно може звучати. Як такий капосний дитячий письменник, я б обрав капосне слово, але слово, яке насправді дуже смачне. Є в гуцульській мові таке слово «гєргалиця». Це насправді такі маленькі комашки, які заводяться в борошні, хряцають його і відповідно псують. Кажуть – там, у борошні, гєргалиця завелась. Саме слово «гєргалиця» його, по-перше, не так легко і вимовити оце «г». Але воно з ефектом якимось таким. Тому я б саме таке слово подарував, бо воно трохи капосне і завжди можна використовувати не лиш в контексті комах щодо борошна, а в контексті нашої сучасності. Тому що у нас багато у чому заводиться оця гєргалиця. Про політику я навіть казати не хочу – вона там живе. Вона заводиться в освітньому процесі дуже і дуже серйозно. Як на мене, цією гєргалицею в освітньому процесі є усе розмаїття так званих педагогів, яких розвелося у нас як собак не різаних. І воно підгризає науки, воно підгризає філологію, воно підгризає математику, воно підгризає фізику, хімію, коли усього наплодиться. Так само гєргалиця плодиться у студентських, чи учнівських колективах, командах, класах. Моя дочка інколи любить порозказувати, каже: от сидимо в класі, все нормально, слухаємо. Але є там два хлопці які постійно зривають уроки. Ото гєргалиця як заведеться. Треба називати речі своїми іменами. Прекрасне ім’я для цієї речі, яка заводиться і псує нам нащо її називати словами, які мають запах здохлої миші яка тиждень пролежала на сонці. Краще називати чимось таким: гєргалиця.

МОВНІ ІНІЦІАТИВИ ЯК ВИМОГА ДНЯ

Кожний у себе вдома має право розмовляти як хоче. Але особа, яка в тій, чи іншій мірі виходить на публіку, виходить на люди, це стосується не лише політиків чи державних діячів, це стосується усіх нас на тому, чи іншому місці. Якщо ми на своєму робочому місці послуговуємося іншою мовою крім української, це дуже псує світ, наш світ. В публічному просторі, в засобах масової інформації передовсім має бути українська мова. У нас насправді сфера поширення української книжки дуже і дуже вузька, вона неймовірно вузька, вона катастрофічно вузька. У нас в Україні і дві притомні мережі книжкові, лише дві. І то кожна з них має півтора десятка книгарень. Цього не вистачає навіть на великі міста. У нас є обласні центри, які не мають жодної притомної української книгарні. Тут треба включати юридичне мислення, моє філологічне не дуже спрацьовує. Я не можу зараз так чітко юридично розказати як це зробити, але я би дав максимальну свободу, максимальний простір для розвитку українських книготорговельних мереж, тобто мереж, де переважна більшість книжок, чи у маленьких книгарнях, чи у мережах, була українською мовою. І ці мережі мусять працювати скрізь, передовсім у тих містах, де таких книгарень досі немає. Величезний Дніпро, величезна Одеса, яка має буквально кілька «Букв». Величезний Кривий Ріг, я вже не кажу про величезний Харків, де там і мої книгарні є, але скільки їх там. Оце та ініціатива, яка б мала величезне значення для української книжки. Тому що для нас, видавців, величезна проблема донести книжку до читача. Ми маємо якісь більші, чи менші кола, починаючи від двох тисяч до п’ятдесяти тисяч фейсбук-фоловерів у крупних видавництвах, у тому ж видавництві «Старого лева» двадцять тисяч фоловерів. Але це тільки віртуальний світ. Завдання - принести цей віртуальний світ у світ реальний, передовсім у тих містах, де немає нічого. Прекрасний Кропивницький у який ми регулярно їздимо щороку зі своїми книжками і де люди чекають оцього нашого приїзду раз на рік і не просто люди, там сотні людей чекають, що приїдуть і нарешті привезуть книжки, бо книгарні немає банально. Оце та ініціатива, яка би була дуже важлива.